Твори в 4-х томах. Том 4 - Ернест Міллер Хемінгуей
— Muy buenas.
— Me alegro, — промовила Цнотлива Ліл, і на згадку про Тома-молодшого, льотчика, в очах її заблищали сльози. — Siempre tengo su fotografía en uniforme con el sagrado corazón de Jesús arriba de la fotografía y al lado la virgen del Cobre[114].
— Ти дуже віриш у Мідну богоматір?[115]
— Свято й переконано.
— Так і вір завжди.
— Вона піклується про Тома вдень і вночі.
— От і добре, — сказав Томас Хадсон. — Серафіне, ще один подвійний, будь ласка. То розказати тобі веселу історію?
— Так, зроби ласку, — попросила Цнотлива Ліл. — Розкажи щось веселе. Мені чогось знов стало сумно.
— Pues, ця весела історія es mui sencillo[116], — сказав Томас Хадсон. — Коли ми вперше взяли Тома до Європи, йому було всього три місяці, і їхали ми дуже старим, невеликим і повільним пароплавом, а море майже весь час було неспокійне. На пароплаві пахло трюмною водою, і машинною олією, і мастилом на мідних рамах ілюмінаторів, і вбиральнями, і дезинфекцією — такими, знаєш, рожевими кружалками, що їх кладуть у пісуари…
— Pues, хіба ж це весела історія?
— Si, mujer[117]. Ти ні біса не тямиш. Це весела історія, дуже весела. Ти слухай… А ще на тому пароплаві пахло ваннами, де належало митися в певні години, щоб тебе не почав зневажати стюард, приставлений до ванн; і гарячою солоною водою, що текла з мідних кранів над ваннами, і мокрими дерев'яними гратками на підлозі, і накрохмаленою курткою того стюарда. Пахло там і дешевою англійською кухнею, — а це дух дуже відворотний, — і залежаними недокурками сигарет «Вудбайн», «Плейєр» та «Голд флейкс» у кімнаті для курців і скрізь, де їх кидали. Не було там жодного приємного запаху, а англійці, як ти знаєш, мають ще й свій особливий дух, — і чоловіки, й жінки, — і самі його відчувають, як ото негри відчувають наш дух, і через те їм доводиться так часто митися. Від англійця ніколи не пахне так солодко, як від корови, що дихає на тебе, і навіть якщо він курить люльку, це однаково не забиває того духу. Навпаки — ще й додає йому сили. От твід у них пахне добре, і шкіряне взуття, і сідла із збруєю добре пахнуть. Але ж на пароплавах не буває ні сідел, ні збруї, а твідовий одяг весь просякнутий смородом згаслої люльки. Щоб нюхнути чогось приємного на тому пароплаві, був один-єдиний спосіб — якнайглибше застромити ніс у високу склянку з сухим іскристим девонським сидром. Ото був чудовий запах, і я застромляв носа в склянку так часто, як тільки міг собі дозволити. А може, й частіш.
— Pues, оце вже трохи веселіше.
— Зараз буде зовсім весело. Наша каюта була дуже низька, над самою водою, так що ілюмінатор доводилося весь час тримати задраєним, і крізь нього видно було, як біжать за бортом морські хвилі, а часом вода напливала на скло суцільною зеленою масою. Ми позв'язували докупи наші валізи й спорудили таку собі барикаду, щоб малий Том не падав з койки, і щоразу, як його мати та я приходили поглянути на нього й він у цей час не спав, то завжди радісно сміявся.
— Справді сміявся? В три місяці?
— Він завжди сміявся. Коли він був немовлям, я ні разу не чув, щоб він плакав.
— Qué muchacho más lindo y más guapo![118]
— Еге ж, — сказав Томас Хадсон. — Muchacho такий, що дай боже. Хочеш, розповім тобі про нього ще одну веселу історію?
— А чому ти розлучився з його милою матір'ю?
— Такий уже вийшов дивний збіг обставин. Ну, то хочеш ще одну веселу історію?
— Хочу. Тільки щоб у ній було не так багато запахів.
— Оцей заморожений дайкірі, так добре збитий зверху, скидається на морську хвилю, яку розтинає ніс судна, що йде із швидкістю тридцять вузлів. А які були б ці заморожені дайкірі, коли б вони ще й фосфорично світилися?
— Можеш додати туди фосфору. Тільки, мабуть, це шкідливо для здоров'я. Тут, на Кубі, бувають випадки, коли люди, щоб вчинити самогубство, їдять фосфорні головки сірників.
— Або ж п'ють tinte rápido. А що воно таке, те «швидке чорнило»?
— То така чорна фарба для взуття. Але дівчата, коли їх зраджує коханий чи обдурює наречений — домагається свого, а потім тікає, не одружившись, — здебільшого вкорочують собі віку, облившися спиртом і підпалившись. Це класичний спосіб.
— Я знаю, — сказав Томас Хадсон. — Auto da fé[119].
— І дуже надійний, — провадила Цнотлива Ліл. — Вони майже завжди вмирають. Найтяжчі опіки на голові та й звичайно по всьому тілу. А «швидке чорнило» — то більше про людське око. І йод, коли вже на те пішло, так само про людське око.
— Про що це ви тут, упирі? — запитав бармен Серафін.
— Про самогубства.
— Hay mucho[120], — сказав Серафін. — А надто серед бідного люду. Я не можу пригадати, щоб хтось із багатих кубинців наклав на себе руки. А ти?
— А я можу, — відказала Цнотлива Ліл. — Я знаю кілька таких випадків, і все люди були хороші.
— Щоб ти та не знала, — мовив Серафін. — Сеньйоре Томасе, а закуски вам ніякої не треба? Un poco de pescado? Puerco frito?[121] Холодного м'яса?
— Sí, — відповів Томас Хадсон. — Давайте усе, що є. Серафін поставив на стойку таріль з хрусткими, засмаженими до коричневого, скибочками свинини й таріль із шматочками червоного окуня, запеченими в тісті так, що його рожево-червона шкіра й солодкий білий м'якуш ховалися під жовтою скоринкою. Бармен був високий на зріст, простакуватий, і ходив важкою ходою, бо носив на роботі дерев'яні черевики, щоб уберегти ноги від мокроти на підлозі за стойкою.
— Холодне м'ясо давати?
— Ні. Цього досить.
— Бери все, що дають, Томе, — сказала Цнотлива Ліл. — Ти ж знаєш, як тут у них.
Всім було відомо, що в цьому барі дармової випивки не дають. Зате тут щодня подавали безліч порцій безплатної гарячої закуски, і не тільки смажену рибу та свинину, але й м'ясні биточки, й бутерброди з сиром та шинкою. До того ж бармени змішували дайкірі у великих міксерах, де завжди було щонайменше півтори порції зайвих.
— Ну, ти вже не такий зажурений? — спитала Цнотлива Ліл.
— Ні.
— Скажи мені, Томе, що тебе засмучує?
— El mundo entero[122].
— А кого ж він не засмутить, цей світ? Що не день, то все в ньому гірше та гірше. Але ж не можна
