Твори в 4-х томах. Том 4 - Ернест Міллер Хемінгуей
У вестибюлі належало записати своє прізвище, адресу й мету приходу за столом, де сидів сумний службовець з вищипаними бровами й тоненькими вусиками над самою верхньою губою. Він звів очі й посунув до Томаса Хадсона бланк. Той навіть не глянув на бланк і зайшов просто до ліфта. Службовець знизав плечима й пригладив свої вищипані брови. Можливо, він трохи занадто вирізнив їх на обличчі. Проте вони однаково кращі й акуратніші, ніж густі й кошлаті, і добре пасують до його вусиків. А тонших вусиків, ніж у нього, взагалі не може бути, якщо це справжні вусики. Навіть Еролл Флінн не має тонших, ані Пінчо Гутьєррес, ані Хорхе Негрете. І все-таки той сучий син Хадсон не мав права отак пройти повз нього, навіть не глянувши.
— Що це за maricón[103] з'явився у вас при вході? — спитав Томас Хадсон ліфтера.
— То не maricón. То так собі, ніхто.
— Ну, як тут у вас?
— Добре. Чудово. Все як завжди.
Він вийшов на четвертому поверсі й рушив коридором. Тоді зайшов у середні з трьох дверей і спитав морського офіцера за столом, чи є полковник.
— Він сьогодні зранку полетів до Гуантанамо.
— А коли повернеться?
— Сказав, що, можливо, полетить ще на Гаїті.
— Для мене щось є?
— У мене нічого.
— Він нічого не казав мені передати?
— Сказав, щоб ви були під рукою.
— Який у нього настрій?
— Препоганий.
— А вигляд?
— Жахливий.
— Він нічого проти мене не має?
— Та начебто ні. Сказав тільки передати вам, щоб були під рукою.
. — Є щось таке, про що мені слід знати?
— Не знаю. А має бути?
— Облиште ці штуки.
— Гаразд. Певно, вас добряче пошарпало. Але ви не працюєте на нього в цій конторі. Ви ходите в море. А мені начхати…
— Спокійно.
— Ви будете в себе вдома?
— Так. Але сьогодні день і вечір пробуду в місті.
— Він сьогодні не повернеться ні вдень, ні ввечері. А коли з'явиться, я вас викличу.
— Ви певні, що він нічого проти мене не має?
— Кажу ж вам, що ні. А в чому річ? Гризе сумління?
— Ні. І ніхто проти мене нічого не має?
— Скільки мені відомо, навіть адмірал нічого проти вас не має. Отож ідіть собі та напийтеся за мене.
— Насамперед я нап'юся за себе.
— І за мене напийтесь.
— З якої речі? Ви ж і так щовечора напиваєтесь, хіба ні?
— Цього не досить. Як там Хендерсон?
— Гаразд. А що?
— Нічого.
— А все-таки?
— Нічого. Просто спитав. Скарги маєте?
— Ми не з тих, що скаржаться.
— Який муж! Який діяч!
— Ми звинувачуємо.
— Не маєте права. Ви цивільний.
— Ідіть ви в пекло.
— Мені не треба йти. Я вже там.
— Подзвоніть мені, як тільки він повернеться. І прошу вас переказати панові полковникові моє вітання й доповісти панові полковникові, що я з'являвся у його розпорядження.
— Слухаюсь, сер.
— А «сер» до чого?
— Задля ввічливості.
— До побачення, містере Холлінз.
— До побачення, містере Хадсон. Слухайте. Ви повинні знати, де ваші люди, щоб при потребі негайно їх зібрати.
— Дуже вам вдячний, містере Холлінз.
У коридорі він побачив знайомого капітана, що вийшов із шифрувальної кімнати. Обличчя капітана було темне від засмаги, набутої у грі в гольф і на пляжі в Хайманітасі. Вигляд він мав здоровий, і ніщо не виказувало його біди. Він був молодий, але відомий як добрий знавець Далекого Сходу. Томас Хадсон знав його ще тоді, коли той керував агентством продажу автомобілів у Манілі з відділенням у Гонконгу. Він вільно говорив тагальською мовою і добре знав китайську. Певна річ, володів і іспанською. Отож і був тепер у Гавані.
— Привіт, Томмі! — мовив капітан. — Коли ви повернулися?
— Сьогодні вночі.
— Як дороги?
— Помірно вибоїсті.
— Глядіть, перекинетесь ви колись у тій бісовій машині.
— Я водій обережний.
— Завжди такий були, — сказав капітан, якого звали Фред Арчер. Він обняв Томаса Хадсона за плечі. — Дайте потримаюся за вас.
— Навіщо?
— Щоб піднестися духом. Як потримаюся за вас, так і підношуся духом.
— Ви давно обідали в «Пасіфіко»?
— Та вже тижнів зо два тому. Запрошуєте?
— В будь-який час.
— Удень я не можу, а от увечері хоч сьогодні. У вас щось намічається на вечір?
— Ні. Пізніше — так.
— У мене теж. Де ми зустрінемось? У «Флорідіті»?
— Приходьте одразу ж, як зачиниться ваша контора.
— Гаразд. А потім мені треба буде повернутися сюди. Отже, дуже набиратись нам не можна.
— Ніколи не повірю, щоб ви, лобурі, працювали і вночі.
— Я працюю, — сказав Арчер. — Але це рух не всенародний.
— Дуже радий знову бачити вас, містере Фредді, — мовив Томас Хадсон. — Ви також підносите мій дух.
— Вам не треба підносити дух, — сказав Арчер. — У вас усе на висоті.
— Ви хочете сказати, було на висоті.
— Було. А потім знову було. А потім знов і знов.
— З чорною мастю — ні.
— Чорна масть вам ні до чого, друже. У вас і так усе гаразд.
— Буде час, запишіть мені це, Фредді. Я залюбки читатиму вранці.
— Ви, як і раніш, маєте на своєму катері свободу дій?
— Ні. Замість свободи, я маю матеріальну відповідальність за оте залізяччя, яким його оснастили, — щось близько тридцяти п'яти тисяч доларів. Підписав такий папір.
— Знаю. Бачив у сейфі той папір з вашим підписом.
— Це ж чортзна-яке нехлюйство — отак його кинути.
— Ваша правда.
— У вас усі такі нехлюї?
— Ні. І взагалі останнім часом багато що змінилось на краще. Правда, Томмі.
— Ну гаразд, — мовив Томас Хадсон. — На тому й погодимось.
— А до нас зайти не хочете? У нас кілька нових хлопців, вони вам сподобаються. Особливо двоє з них симпатичні.
— Вони щось знають про наші справи?
— Та ні. Звісно, що ні. Знають тільки, що ви ходите в море, і хочуть з вами познайомитись. Вони вам сподобаються. Добрі хлопці.
— Відкладемо знайомство до іншого разу, — сказав Томас Хадсон.
— Гаразд, шефе, — мовив Арчер. — То я прийду до вас, коли наш вертеп зачиниться.
— До «Флорідіти».
— Та я ж і кажу.
— Щось у мене з головою негаразд.
— Звичайнісінька неуважливість, — сказав Арчер. — Хочете, я приведу з собою когось із тих хлопців?
— Ні. Хіба що тільки вам самому цього дуже хочеться. Там може бути хтось із мого гурту.
— Я думав, вам, волоцюгам, на березі вже й бачити
