Твори в 4-х томах. Том 4 - Ернест Міллер Хемінгуей

— Просто багато п'ю і дуже стомився, а відпочити ще не встиг.

— Від твоєї щось чути?

— Аякже. Три листи.

— Ну і як?

— Гірше й бути не може.

— Он як, — сказав Віллі. — Ну що ж, плекай і це, хоч щось та матимеш.

— Я й так щось маю.

— Ще б пак. Кота Бойза, що закоханий у тебе. Знаю, бачив. Як він там, той старий волоцюга?

— Та все так само.

— Мене просто нудить від того бісового кота, — сказав Віллі. — їй-богу.

— Дуже тяжко йому все це дається.

— А я що кажу? Якби я так уболівав душею, як цей кіт, то давно б уже з глузду з'їхав. Ти що питимеш, Томасе?

— Ще раз те саме.

Віллі обняв Цнотливу Ліл за широкий стан.

— Слухай, Ліл, — мовив він. — Ти хороша дівчина. Я не хотів тебе образити. Ти вже пробач. Просто накотило на мене.

— Більш ніколи такого не казатимеш?

— Ні. Аж поки знову не накотить.

— Бери своє питво, — сказав Томас Хадсон. — За твоє здоров'я, сучий ти сину.

— Оце розмова, — озвався Віллі. — Оце впізнаю старого морського вовка. Сюди б зараз того кота Бойза, нехай би попишався тобою. То ти збагнув, що я мав на думці, коли казав поділитися?

— Еге ж, — відповів Томас Хадсон. — Збагнув.

— От і добре, — мовив Віллі. — І годі про це. Геть сміття без вороття. Ви погляньте на цього чортяку Генрі. З нього ж так і ллє. І чого він пріє, та ще такого холодного дня, як сьогодні?

— Через дівчат, — сказала Цнотлива Ліл. — Він на них просто схибнувся.

— Схибнувся, кажеш? — перепитав Віллі. — Та йому просвердли в голові дірку, то звідти так і попре жінота. Схибнувся. Ти що, сильнішого слова не знайшла?

— По-іспанському це сильне слово.

— Схибнувся? Та що це за слово! Ось я матиму після обіду вільну хвилину, то придумаю тобі слово.

— Томе, ходімо все-таки на той край, там я себе вільніше почуватиму, і ми зможемо спокійно поговорити. І замов мені, будь ласка, бутерброд, бо я від самого ранку все з Генрі їздила.

— А я йду до «Баскського бару», — сказав Віллі. — Приводь його туди, Ліл.

— Гаразд, — мовила Цнотлива Ліл. — Як не сама приведу, то пришлю.

Вона статечно пропливла через весь бар, повз чоловіків, що сиділи біля стойки, з деким перемовляючись, декому усміхаючись. І всі відповідали їй приязно й шанобливо. Майже кожен з тих, до кого вона озивалась, за останні двадцять п'ять років коли-небудь любився з нею. Як тільки вона сіла й усміхнулася звідти до Томаса Хадсона, він забрав чеки за випите і теж пішов на той край. У неї була дуже приємна усмішка, чарівні темні очі й гарне чорне волосся. Щоразу, як навколо чола й на проділі починала пробиватися сивина, Цнотлива Ліл просила в Томаса Хадсона грошей на те, щоб дати лад волоссю, і коли поверталася з перукарні, воно знов було чорне й лискуче, як у молодої дівчини. Шкіра в неї була гладенька й скидалася б на оливкову слонову кістку, якби була в природі слонова кістка такого кольору, і до того мала ледь помітний димчасто-рожевий відтінок. А Томасові Хадсону колір її шкіри нагадував добре витриману деревину махагуа на свіжому зрізі, коли її пошліфувати дрібним піском і злегка навоскувати. Він більш ніде не бачив такого димчастого, ледь зеленкуватого кольору. От тільки рожевого відтінку махагуа не мало. Рожевий відтінок Цнотлива Ліл наводила рум'янами, але він був майже такий самий природний, як у дівчат-китаянок. І оце гарне обличчя дивилося на Томаса Хадсона з протилежного краю стойки і за кожним кроком здавалось дедалі гарнішим. Та ось він спинився поруч, і стало видно огрядне тіло, і рожевий відтінок став штучний, і все враз утратило свою таємничість, хоч обличчя й тепер залишалося гарним.

— Ти ще справжня красуня, Ліл, — мовив він до неї.

— Ой Томе, я тепер така товста. Мені аж соромно. Він поклав руку на її дебеле стегно і сказав:

— Ти мила товстунка.

— Мені соромно йти через бар.

— У тебе це прекрасно виходить. Пливеш, наче корабель.

— Як наш приятель?

— Чудово.

— Коли я його побачу?

— Коли завгодно. Хочеш зараз?

— Ой ні… Томе, про що це Віллі говорив? Я не все зрозуміла.

— Та він просто казився.

— Ні, не казився. Щось там про тебе й про якесь твоє лихо. Це він про твою сеньйору?

— Hi. K бісовій матері мою сеньйору.

— Що ж то за лихо?

— Нічого. Просто лихо, та й годі.

— Розкажи мені. Ну, будь ласка.

— Нема чого розказувати.

— Мені можна все розказати, ти ж знаєш. Он Генрі завжди розказує мені про свої прикрощі й плаче ночами. І Віллі розказує жахливі речі. То вже не прикрощі, а справжні страхіття. І ти міг би. Всі мені розказують. Тільки ти не хочеш.

— Якщо я розкажу, мені легше не стане. Навпаки, мені від цього тільки гірше.

— Томе, Віллі став страшенно лихий на язик. Невже він не розуміє, що мені боляче чути такі слова? Невже не знає, що я сама таких слів ніколи не кажу і, скільки живу, не робила ніякої свиноти й ніяких розпусних штук?

— Тим-то ми й звемо тебе Цнотлива Ліл.

— Якби мені хто сказав: робитимеш оті штуки — розбагатієш, а ні — то будеш довіку бідна, я б краще залишилась бідна.

— Я знаю. Ти просила бутерброд?

— Потім, я ще не хочу їсти.

— То, може, вип'ємо ще по одній?

— Гаразд. Слухай, Томе, поясни мені одну річ. Щось Віллі казав про якогось кота, і він нібито в тебе закоханий. Це ж неправда?

— Ні, правда.

— Та це ж просто жах.

— Ніякий не жах. І я в нього теж закоханий.

— Ой, ну що ти таке кажеш! Не глузуй з мене, Томе, прошу тебе. Он Віллі глузував так, що я аж заплакала.

— Я справді люблю цього кота, — сказав Томас Хадсон.

— Навіть чути про це не хочу. Томе, а коли ти повезеш мене до бару для божевільних?

— Десь цими днями.

— І божевільні справді приходять туди, як звичайні люди, і розмовляють, і п'ють?

— Точно так само. Єдина різниця, що на них сорочки та штани з мішковини.

— А правда, що ти грав у бейсбольній команді божевільних проти команди прокажених?

— Правда. Божевільні ще ніколи не мали такого забійника.

— Як же ти з ними спізнався?

— Просто їхав колись із Ранчо Бойєрос і спинився по дорозі, бо місце