Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс

Ми, члени консисторії, скидалися на справжніх трунарів, коли оформлювали заповіти, і правилом у нас було робити найсумніші обличчя в присутності клієнтів у жалобі. Та це саме почуття делікатності наказувало нам мати радісний і веселий вигляд, коли приходив клієнт із дозволом на шлюб. Тому я натякнув Пеготті, що вона не побачить більше на обличчі містера Спенлоу того тяжкого смутку, який вразив його при першій звістці про смерть містера Баркіса. І справді, він зайшов сяючий, наче він сам був нареченим.

Але ми з Пеготті припинили дивитися на нього, щойно помітили в його товаристві містера Мердстона. Він дуже мало змінився. Волосся його було таке саме густе і чорне, як колись, і погляд його так само мало заохочував до довiри, як і раніше.

— А, Копперфілде! — сказав містер Спенлоу. — Ви, здається, знайомі з цим джентльменом?

Я вклонився джентльменові, не підходячи, а Пеготті ледве впізнала його. Спочатку він трохи спантеличився, побачивши нас обох. Але швидко опанував себе і підійшов до мене.

— Сподіваюся, — сказав він, — що ви почуваєтеся добре?

— Навряд чи це цікавить вас, — відповів я. — А втім, я цілком здоровий, якщо хочете знати.

Ми подивилися один на одного, потім він звернувся до Пеготті:

— А ви? З жалем бачу, що ви втратили свого чоловіка.

— Це не перша втрата в моєму житті, містере Мердстон, — відповіла Пеготті, тремтячи з голови до ніг. — Я щаслива, що нема кого винуватити за цю останню втрату. За це ніхто не відповідає.

— Гм! — сказав він. — Це втішна думка. Ви виконали свій обов'язок?

— Я нікого не зжила зі світу, — мовила Пеготті. — Мені приємно знати це. Ні, містере Мердстон! Я не звела жодну милу істоту в ранню могилу мукою та залякуванням!

Він пронизав її понурим, трохи стривоженим поглядом, а потім обернувся до мене і сказав, дивлячись мені не в обличчя, а в ноги:

— Треба гадати, ми не скоро зустрінемося знову — втішна думка, безсумнівно, для нас обох, бо такі зустрічі не можуть бути приємними. Я не можу очікувати, що ви, який зав­жди повставав проти моєї справедливої влади, скерованої виключно на ваше благо та виправлення, могли б тепер бажати мені чогось доброго. Є антипатія між нами...

— Давня антипатія, гадаю? — перебив я його.

Він посміхнувся і кинув на мене такий зловісний погляд, який лише міг виблиснути з його темних очей.

— Вона клекотіла ще в вашому дитячому серці, — сказав він. — Вона отруїла життя вашої бідолашної матері. Ви маєте рацію. Але сподіваюся, що ви ще можете виправитися.

Розмова точилась у кутку контори, і ми говорили глухими, ледве чутними голосами. Але тут, увійшовши до кабінету містера Спенлоу, містер Мердстон сказав голосно та якнайніжніше:

— Колеги містера Спенлоу звикли до сімейних незгод і знають, які вони зав­жди бувають складні й важкі.

По цій мові він сплатив гроші за дозвіл на шлюб і, діставши його з рук містера Спенлоу, вийшов з контори. Проктор супроводив свого клієнта дружнім потиском руки та побажаннями всіляких благ йому та його майбутній дружині.

Мені було б важко змусити себе мовчати при таких словах містера Мердстона, якби не було мені ще важче переконати Пеготті, що ми перебуваємо не в кримінальному суді, і тому їй треба притамувати в собі пориви гніву, пробудженого свіжими спогадами про моє дитинство. Я радий був, коли вона обмежилася тільки тим, що в присутності містера Спенлоу і його клерків обійняла і поцілувала мене.

Містер Спенлоу, очевидно, зовсім не знав, які саме зв'язки існували між мною і містером Мердстоном. На щастя, він і не розпитував мене про це, інакше б я мусив розповісти йому сумну історію моєї бідолашної матері. Здається, містер Спенлоу гадав (якщо взагалі він думав про мою справу), що бабуся моя була лідером державної партії в нашій сім'ї, і що хтось інший командував протилежною партією бунтівників. Принаймні такий висновок можна було зробити з того, що він говорив, доки ми чекали містера Тіффі з рахунком Пеготті.

— Міс Тротвуд — людина непохитна,  — зазначив він, — і, без сумніву, вона не поступиться опозиції. Я захоплений її характером і можу привітати вас, Копперфілде, що ви стоїте на боці ладу і порядку. Непорозуміння між родичами викликають великий жаль, але це річ дуже поширена, і дуже важливо стояти на боці ладу і порядку.

Я певний, що партія ладу і порядку означала в його очах партію, що має гроші.

— Здається, непоганий шлюб? — сказав містер Спенлоу.

Я пояснив, що нічого не знаю про це.

— Отакої! — сказав він. — З небагатьох слів містера Мердстона — люди зазвичай небалакучі в таких випадках — і з того, що мені пощастило довідатися від міс Мердстон, я сказав би, що це непоганий шлюб.

— Ви вважаєте, що там є гроші, сер? — спитав я.

— Так, — відповів містер Спенлоу, — там є гроші. I краса також, мені сказали.

— Справді? Його нова дружина молода?

— Їй щойно минуло шістнадцять років. Весілля відкладали до повноліття.

— Боже, захисти її! — вигукнула Пеготті.

І цей несподіваний вигук був забарвлений таким щирим співчуттям, що ми всі троє остовпіли й не могли ні слова мовити, аж поки не повернувся Тіффі.

Старий Тіффі з'явився дуже швидко і передав рахунок містерові Спенлоу. Шановний проктор, потираючи підборіддя, переглянув усі пункти з кислою фізіономією, немовби шкодуючи про корисливість Джоркінса, а потім, тяжко зітхнувши, повернув рахунок містерові Тіффі.

— Так! — сказав він. — Все гаразд. Цілком у порядку. Мені було б дуже приємно, Копперфілде, обмежити ваші витрати якоюсь дрібницею, але найголовніша незручність мого професійного життя полягає в тому, що я не вільний чинити на свій розсуд. У мене є компаньйон, містер Джоркінс.

Він сказав це з потрібним сумом, який теж мав свідчити, що містер Спенлоу — найшляхетніший з людей. Я поспішив висловити подяку за Пеготті і сплатити її банковими асигнаціями рахунок. Потім Пеготті повернулася додому, а ми з містером Спенлоу пішли до суду. Там ми мали розв'язати справу про розлучення на підставі одного дуже дотепного статуту (тепер він, здається, скасований, але я пам'ятаю кілька випадків, у яких він прислужився для анулювання шлюбу), який був корисний для багатьох джентльменів. Справа полягала ось у чому. Джентльмен на ім’я Томас Бенджамен, діставши від нас дозвіл на шлюб, назвав себе тільки Томасом, а ім’я Бенджамен опустив, на випадок, якщо шлюбне життя не дасть йому очікуваного добробуту. Виявилося, що шлюб справді не дав йому бажаної втіхи, чи, може, дружина йому надокучила, тож бідолашний з'явився до нас через рік чи два і заявив, що ім’я його Томас Бенджамен, і що, отже, він ніколи й не одружувався. Суд вирішив, на цілковите задоволення згаданого джентльмена, що це було справді так.

Мушу визнати, я мав великі сумніви щодо справедливості таких ухвал, і навіть славнозвісний бушель пшениці, який примиряв будь-які аномалії, не міг переконати мене.

Але містер