Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич

Поліцаї тихо посувалися назустріч нам. Втім, тепер ми вже бачили, що вигляд у них не стільки войовничий, скільки розгублений. Зречення царя, мабуть, переполошило і їх. Раптом вони спинилися. До нас їм залишилося кроків з п'ятнадцять.

— Гей! — гукнув старший поліцай. — По какому такому польиому праву?.. Разойдись!.. Толпами больше одного собираться ис полагается!.. — Він помацав на грудях, чи на місці його сюрчок, і позирнув на своїх товаришів. І вони, і ми нерішуче затупцювали.

— Як же його? — тоскно прошепотів хтось.

Всі мовчали. Ніхто не знав, «як же його». Федір стояв, тісно стуливши губи й насунувши кепку на самі брови. Руки він тримав у кишенях. Стах нетерпляче сіпав його за рукав. Зілов і Піркес стиха, але пристрасно перешіптувалися. Потім вони нахилилися до Федора з двох боків. Вопи пропонували цих тим часом проминути, сісти на візників і гнати до нашої роти по японські карабіни. Правда, карабінки були порожні: всі патрони ми вистріляли сьогодні на стрільбищі. Митька Ізвольський раптом вихопив з кишені штанів мікроскопічний дамський браунінг. Наша юрба, стиха шаркаючи, поволі почала відступати назад.

І враз, розштовхуючи всіх, наперед вийшов Потапчук. Його широка спина в ветхій задрипаній шинельці спинилася перед нашим фронтом на мить. Потім, розмахуючи довгими руками, що мало не по лікоть стирчали з коротких і тісних рукавів, він хутко пішов просто до городовиків. Наші ряди колихнулися. Ми шумно хапнули повітря і затамували видих. Зараз мало статися щось — щось непоправне на ціле майбутнє життя. Городовики не рухалися, вичікуючи.

Коли Потапчук був уже на два кроки від унтера, той раптом метнувся рукою до шаблі і сквапно відступив крок назад. Але Потапчук був уже поруч. Не спиняючись, просто з ходу, він широко розмахнувся і вгилив поліцаєві дзвінкого ляща. Шапка з бляхою підлетіла вгору, впала і покотилася по землі. Дебелий унтер хитнувся вхопився за щоку і повалився спиною на паркан.

Скрик, зойк, ні, рев вибухнув з півста грудей, і ми вже були поруч з Потапчуком. Мордастий і вусатий унтер стояв струнко, лиш похитуючися від ударів то в правий, то в лівий бік. Один по одному, зліва і справа, Потапчук, дав йому ще чотири ляпаси. Потім він вхопив сюрчок, смикнув і видер прищіпку разом із м'ясом шинелі.

З ревом і лайкою ми оточили інших чотирьох. Бліді, тремтливими руками вони відстібували кобури з револьверами і скидали через голови портупеї шабель. Перша шабля дісталась восьмикласникові Теплицькому, тому, що грав городничого в нашому гімназичному театрі. Федір Козубенко вхопив першого револьвера. Інші револьвери схопили Стах і двоє інших робітників. Шаблі начепили Митька Ізвольський, Кашин, Кульчицький і ще хтось.

— «Отречемся от старого ми-и-ра…»[270] — Ізвольський заспівав, і голоси робітників негайно ж підхопили. Ми приєдналися невлад, як хто умів. Зрештою, мотив був знайомий — це ж був гімн союзниці Франції. Ми рушили хутко, підтюпцем, в бік до головної вулиці.

П'ятеро роззброєних, простоволосих і обсмиканих людей в чорних розстебнутих шинелях — колишніх поліцаїв — оторопіло дивилися нам услід.

Ми співали. І в грудях співали й плакали наші серця.

Сьомого березня ми зібралися на всегімназичне «віче». Це були перші в нашому житті — в житті кожного з нас, та і взагалі мало не в двохсотлітньому житті російської гімназії — збори гімназистів. Якби влаштувати таке зібрання ми спробували ще тиждень тому, наша гімназія була б негайно закрита, ми всі до одного були б виключені, а баламути-призвідці дістали б «вовчі» білети. І от минув тільки тиждень, і ми — сто дев'яносто друге покоління російських гімназистів — вільно і урочисто зійшлися на перше всегімназичне зібрання.

Правда, цей тиждень це не був тиждень. Це був місяць, і рік, вік. За цей тиждень ми пережили ціле життя і — яке ж і повне, барвисте та змістовне! Зречення царя третього березня — то ж була тільки скромна прелюдія до дальших, цілком запаморочливих подій.

Насамперед ми, гімназисти тобто, до того вихованці середніх учбових закладів міністерства народної освіти, враз тепер ставали дорослими і справжніми людьми. Ми раптом почали брати повноправну участь у житті. Ми навіть таким чи сяким чином почали впливати на хід і розвиток самого життя.

Прилучившись до робітників депо та вагонних майстерень, ми протягом кількох годин роззброїли всю поліцію нашого міста. До кабінету ісправника серед інших, разом з Федором Козубенком, Стахом Кульчицький та простоволосим, розпатланим Митькою Ізвольський, ввійшли і Піркес, Зілов, Кашин та Кульчицький Бронька. Ісправник стояв у кутку біля вікна, і руді вуса його посіпувалися. Митька Ізвольський заявив, що він соціаліст-інтернаціоналіст[271], і ім'ям революційного народу