Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич

запропонував йому здати зброю і ключі. Що за ключі — невідомо. Очевидно, мова була про ключі від міської брами. В історії Іловайського такі ключі від упокореного міста неодмінно діставав кожний історичний переможець. Такі ключі були і в Новгороді, і в Суздалі, і в Києві, і в Переяславі. Навіть Наполеон дістав такого ключа від погорілої Москви… Ісправник пополотнів, і руки його затремтіли. Він вийняв із столу браунінг і відстебнув портупею. Револьвер і шаблю він поклав на стіл. Потім добув з кишені зв'язку ключиків на вічному нікелевому колечку і кинув їх зверху. То були ключики від його комода, шафок, шухлядок, шкатулок та всякого хатнього начиння. Митька Ізвольський почервонів. Трапилося непорозуміння. Але розтлумачувати його було ще більш незручно. І соціал-інтернаціоналіст знайшов вихід. Браунінг він поклав до кишені, шаблю передав Кульчицькому, а колечко з ключиками велично й урочисто простяг ісправникові:

— Революційний народ повалив самодержавство, поліцейському режимові і сатрапії — кінець. Але народ вертає вам вашу особисту власність… Ви вільні! Ідіть!

Ісправник пересмикнув плечима, скулився і пішов до вихідних дверей, на які вказував йому невблаганний перст розпатланого і цілком задоволеного з себе Митьки Ізвольського.

Після поліції черга була за жандармерією. Але тут обійшлося й без нашої участі. Ротмістра Ользе, вахмістра Кошевенка і цілий ескадрон було обеззброєно силами робітників і авіаційного парку під керівництвом бортмеханіка Ласка. Барон Ользе особистої волі, проте, з рук Ласка не дістав і був ув'язнений до його ж комендантської каталажки, з якої авіатори щойно випустили всіх заарештованих.

Того ж таки вечора в місті утворено «народну міліцію революційного порядку». До неї записалися насамперед ми всі, потім учні залізничної школи і городського училища, кілька дрібних поштових та казначейських чиновників, а також і більша частина обеззброєних городовиків. Кожному з нас було видано шаблю, кобуру з наганом солдатського зразка і на ліву руку — широку червону бинду. Другою, вужчою, биндою ми вже з власної ініціативи обгорнули околички гімназичних кашкетів і вже поверх неї пришпилили на місце гімназичні герби. Начальником міліції Митька Ізвольський домігся від Ласка призначити його як жертву царської сваволі і поліційного режиму. Ми ходили по вулицях уночі, а також і вдень, і зверталися до прохожих, де їх збиралося більше як двоє.

— Громадяни! Додержуйте революційного порядку! Другого ж дня в місті почала видаватися й газета. То був, власне, інформаційний бюлетень, який за три дні, як було вибрано виконавчий комітет, перетворено на «Вісті виконавчого комітету». Газетка друкувалася в друкареньці, де до того не друкувалося нічого, крім театральних афіш, аптечних сигнатурок та гімназичних бальників. Для такого акту, як газета, друкарня, отож, не була технічно підготована. Ми — гімназисти старших класів — взяли на себе коректу, випуск і збирання матеріалів. Експедицію і розклейку газети на стінах і стовпах було покладено на гімназистів молодших класів.

Але найбільшим нашим переживанням були, безперечно, вибори тимчасового виконавчого комітету міського самоврядування. Вони відбулися шостого ввечері. Кінематограф «Міраж» був набитий тисячами людей. Довкола по двох перехресних вулицях вирувало море. Залізничники, солдати, торговці, інтелігенція, приміські селяни, майстрові — тут були всі. Все місто вийшло на вулиці й зійшлося сюди, до дверей «Міражу». Бідному кінематографові загрожувала загибель. Він мав бути зметений з лиця землі напором ентузіазму революційного народу. Власник кінематографа, старий Олексійчук, бігав, патлаючи волосся:

— Стільці, мої стільці! По руб двадцять платив за кожний довоєнного времені!

Нам було доручено підтримувати порядок. Ми вистроювали шпалерами людей вздовж тротуарів, розганяли вуличних хлопчиків, надсадними. — голосами з вулиці до вулиці ми вимагали додержувати революційного порядку.

А втім, все це зовсім не було смішно тоді. Старі люди довкола нас плакали. Сльози текли й по щоках першого народного караулу. На наших очах творилась історія. Залізничний оркестр в чергу з комендантським виконували поперемінно «Марсельєзу» і «Варшав'янку»[272]. Десятки червоних прапорів прикрашали збляклі й вогкі стіни кінематографа «Міраж».

Збігнев Казимирович Заремба повним голосом підспівував «Марсельєзу» по-французькому. Всі били в долоні, вилазили на стільці, кричали «браво!» і «ура!». Митька Ізвольський — раніше просто старий студент і «піднадзорний», а тепер, виявляється, соціал-інтернаціоналіст — ходив без кашкета, і волосся його буйно розвівалося на вітрі. Кашкет він загубив ще під час першого роззброєння городовиків і вдавав, що досі не мав часу про це згадати. На заквітчану й прикрашену червоним ситцем сцену зійшов військовий лікар Іщенко.

— Народне зібрання нашого міста будемо вважати за відкрите! — гукнув він щосили. — Від імені партії соціал-демократів…

— Ура! — несамовитим ревом відгукнулася зала, за нею фойє, потім вулиця і, нарешті, здавалося, все місто.

Півгодини тяглася процедура виборів виконавчого комітету та інших органів тимчасового самоврядування — і півгодини, не змовкаючи, гриміло довкола кінематографа «Міраж» і по околишніх вулицях страшне, надприродне «ура!»… До виконавчого комітету були обрані і Митька Ізвольський, і доктор Іщенко, і Збігнев Казимирович Заремба, і Аркадій Петрович, і машиніст Козубенко, Федора Козубенка батько, і Варвара Власівна Вахлакова (да здравствует свободная женщина!), і залізничний касир Воропаєв, і багато інших відомих і поважних у місті людей. Головою виконкому був обраний доктор Іщенко.

Доктора Іщенко ми підхопили на руки і понесли. Попереду посувалися Кашин і Кульчицький Бронька, розмахуючи оголеними шаблями й розчищаючи дорогу. Доктор Іщенко сидів на спині в Пантелеймона Вахлакова. Воропаєв, Теменко, Сербин та інші підтримували його з боків. Митька Ізвольський кричав:

— Геть самодержавство!

— Геть! Долой! — ревів натовп.

— Да здравствует свободная Россия!

— Урррааа!

Так вийшли ми на вулицю. Море людських голів кипіло перед нами. Кашкети летіли вгору, нам махали хустинками, зонтиками, просто руками.