Нитки долі: Жереб кинуто - Таша Клим

— Що? — перепитала вона.

— Е-е-е, я... Чорт, я не це хотів сказати, точніше, не так, — нервово тараторив я, запустивши п'ятірню у волосся на потилиці. — Чорт, — знову вилаявся я і нарешті заткнувся.

Мені було настільки соромно, що навіть очі підняти на Вікі не наважувався. І чому вона мовчала? Чому досі не вліпила мені ляпас чи не прогнала?

— Ти нервуєшся? — раптом спитала Вікторія, торкнувшись моєї долоні.

Ніби зачарований, я витріщився на її руку, не вірячи в те, що відбувається. Повільно перевівши на неї погляд, я кивнув і, судомно втягуючи повітря, відповів:

— Так.

— Тобі стане легше, якщо я скажу, що теж нервуюся? — м'яко спитала Вікторія, вдивляючись у мої очі.

Тіло наче скували ланцюгами, воно ніби жило окремим життям. Я навіть не був певен, кивнув їй у відповідь чи ні. Але одне я знав точно — вона нервувала так само, як і я, через що засовалася на місці.

— Ти хочеш мене поцілувати? — несміливо спитала Вікторія, трохи сильніше стиснувши мою руку.

— Шалено, — на видиху прошепотів я.

Вдивляючись у обличчя, у якусь мить я впіймав погляд Вікі на моїх губах, що подіяло на мене як червона ганчірка на бика.

У секунду я взяв її за підборіддя і, схилившись ближче, торкнувся таких бажаних вуст.

І все! Абсолютно все зникло!

Моя знервованість, невпевненість і страх просто випарувалися. Вікторія не відсторонилася, а навпаки, у відповідь несміливо торкаючись губ, вона подалася вперед, поклавши руку на мої груди. Напевно, вона відчувала моє збожеволіле серце, яке тріпотіло немов пташка, намагаючись вирватися на волю.

Це був безневинний поцілунок. Прості м'які дотики губ до губ. Але він викликав таку бурю емоцій у мені. Раніше я не відчував подібних сильних почуттів ніжності, навіть до мами.

Мені так хотілося притиснути Вікторію до себе. Міцно-міцно, щоб повірити, що те, що відбувається, не сон. Але ми сиділи на піску, і це було неможливо.

Перервавши поцілунок, я підвівся і простяг Вікі руку, яку вона відразу ж прийняла. І як тільки вона піднялася, я обійняв її, притиснув до грудей і поцілував у маківку. Гармонія! Ось, що я відчув у той момент. Наче все стало цілісним, пазл склався, а відсутня частинка мене знайшлася і зайняла своє місце.

Вікі була тісно притиснута до мене, тому коли вона здригнулася, я відчув це.

— Ти змерзла?

— Мабуть, — ледь голосніше шепоту відповіла вона.

— Вдягнеш худі?

Вікторія підвела на мене погляд і несміливо усміхнулася.

— Я й так уже у твоїй футболці.

— Під худі на мені така сама футболка, як і на тобі, — ласкаво промовив я.

Стояти ось так, просто обіймаючись, було напрочуд приємно. Я тримав Вікі за талію, а її руки лежали на моїх грудях. На моєму фоні вона виглядала мініатюрною, але наші тіла однаково ідеально поєднувалися.

Якийсь час Вікторія з усмішкою розглядала моє обличчя, а потім раптом захихотіла, стала навшпиньки і чмокнула мене в підборіддя.

— У тебе маленька мила ямочка на підборідді. Не помічала раніше, — несміливо сказала вона, помітивши мій розгублений погляд.

Вікі подивилася на мої губи, і я відразу ж затамував подих. Здавалося, що я відчув, як заворушилися волоски на тілі, ніби по шкірі провели пером. Я закусив нижню губу, щоб не ляпнути зайвого або куди гірше не видати стогін. У той момент я не знав, чого можу очікувати від самого себе. Усе це відбувалося зі мною через Вікторію. З нею я з головою поринав у почуття, раніше мені невідомі.

Завівши руки за спину, Вікі розімкнула мої обійми і сплела наші пальці.

— Пішли, — скомандувала вона, прямуючи в бік наметів.

Мені не хотілося з нею прощатися, але Вікі замерзла та й було вже дуже пізно. Правда, по тому, як швидко почало світлішати, можна було сказати, що це майже ранок.

Ми йшли повільно, не промовивши жодного слова, але навіть мовчання поряд із нею здавалося приємним. Я все ще відчував смак губ Вікі, від чого з мого обличчя не сходила безглузда щаслива усмішка.

Коли ми дійшли до намету, Вікторія стала до мене впритул, підвелася навшпиньки й шепнула на вухо:

— Послухаєш музику зі мною?

Навіть сліпий побачив би щастя в моїх очах у той момент. Немов вірне щеня, я радісно закивав головою, а на обличчі Вікі з'явилася мила усмішка.

Вона швидко залізла в намет і махнула мені рукою, запрошуючи усередину. Якщо чесно, було дивно перебувати поруч із Вікі в такому обмеженому просторі. Але йти мені не хотілося. За мить разом із нею я був готовий на все.

Одне покривало Вікторія поклала поряд зі своєю подушкою, а друге розправила, накриваючи ноги та лягаючи на лівий бік. Знявши худі, я також ліг набік, обличчям до обличчя Вікі.

— Твої батьки хороші? — Це питання було несподіваним.

— Ем, ну так, — розгубившись, почав я. Чи правильно було це говорити, знаючи про її сім'ю? Але і брехати не хотілося! — У них теж були важкі часи, але зараз усе добре, — чесно відповів я.