Країна снігу (збірка) - Ясунарі Кавабата

— Мені не жаль нічого. Нічогісінько. Але я не така, як вам здається. Я не така. Хіба не ви сказали, що не сподіваєтесь на щось тривале?

Від алкоголю її тіло наче задерев’яніло.

— Не я винна, а ви. Це ви показали свою слабкість. Ви програли, а не я, — повторювала жінка й кусала рукав кімоно, намагаючись стримати свою радість.

Знесилена, вона якийсь час мовчала. Та зненацька, мовби щось пригадавши, вибухнула:

— Ви смієтеся! Ви смієтеся з мене!

— Та ні, не сміюся.

— В глибині душі смієтеся. А якщо не зараз, то згодом будете сміятися. — Обхопивши обличчя руками, жінка схлипнула.

Та за хвилину вона стала лагідною й приязною, наче ладна була здатися на ласку Сімамури. Забувши про головний біль, вона заходилась розповідати про своє життя. Про те, що між ними щойно сталося, вона й словом не згадала.

— Я так захопилася своєю розповіддю, що забула все на світі. — Жінка ніяково всміхнулась, мовляв, їй пора йти, поки не розвидніло. — Надворі ще темно. Але тутешні люди прокидаються рано. — Кілька разів вона підходила до вікна й виглядала надвір. — Вони мене ще не впізнають. До того ж падає дощ. Навряд чи хто посміє вийти в поле.

Проте жінка не квапилась іти, навіть коли крізь дощову пелену прозирнули обриси гір і дахів під ними. І аж коли мали прокидатися готельні покоївки, вона вискочила з кімнати, не дозволивши Сімамурі провести її надвір. Вона побоювалась, що хто-небудь побачить їх разом.

Того ж дня Сімамура повернувся в Токіо.

— Пригадуєш, що ти тоді сказала? От бачиш, ти помилилася. Інакше чого б я наприкінці року їхав у цю холодну закутану? Я не сміявся з тебе.

Жінка підвела голову. Навіть під густим шаром пудри було видно, як почервоніли її повіки й щоки, що притискалися до Сімамурової руки. Вони нагадали йому про нічний холод за вікном у цій країні снігу. І водночас чорне, як смола, волосся її наче випромінювало тепло.

Її обличчя світилося ледве стримуваним усміхом. Та слова Сімамури нагадали їй про те, що тоді сталося, і вона зашарілася. Жінка опустила голову, комір її кімоно відстовбурчився, і Сімамура помітив, як червоніє навіть її шия.

Ще недавно Сімамуру вражало, що від її волосся віє холодом. І тільки зараз він збагнув, що те враження не від холодної погоди, а від кольору волосся. Жінка тим часом взялася щось рахувати на пальцях, поклавши руки на котацу.

— Що це ти підраховуєш? — запитав Сімамура, але вона не відповідала.

— То було двадцять третього травня…

— Ти що, дні рахуєш? Не забудь, що липень і серпень мають по тридцять одному дню.

— Сто дев’яносто дев’ятий день… Якраз сто дев’яносто дев’ятий…

— Як же ти запам’ятала, що саме двадцять третього травня?

— Дуже просто. Глянула в щоденник.

— Щоденник? А ти хіба ведеш щоденник?

— Атож… Приємно переглядати старі записи. Щоправда, іноді соромно читати, а я про все пишу, нічого не втаюю.

— Коли ти почала вести його?

— Перед тим, як найнялася в Токіо молодою гейшею. Грошей було обмаль, навіть порядного паперу не було за що купити. Писала в простому блокноті за кілька сен. Сторінки так старанно розлінійовані, письмо чітке — видно, добре застругувала олівець. Всі аркуші зверху донизу списані, без жодного пропуску. А от пізніше, коли вже вистачало грошей і на добрий папір, записи виходили абиякі. Раніше я вправлялась у каліграфії на старих газетах, а тепер і чистого паперу не шкодую. Я зроду не дорожу речами.

— І записи в щоденнику не уриваються?

— Ні. Та найцікавіші записи припадають на час, коли мені було шістнадцять, і на оцей рік. Я завжди пишу, коли повертаюся з бенкету. Перевдягаюсь у нічне кімоно й берусь до щоденника. Повертаюсь пізно, і свідок тому щоденник. Бо тепер читаю і бачу — ось тут я задрімала.

— Он як…

— Звичайно, я пишу не щодня, буває, пропускаю день-другий. Бо в цьому гірському закутку цікавого мало. Тут і вечірки всі однакові. Цього року мені не пощастило: купила зошит, а там на кожній сторінці дата. Іноді як розпишуся, то однієї сторінки не вистачає.

Більше, ніж розповідь про щоденник, Сімамуру вразило те, що жінка з п’ятнадцяти років конспектує прочитані романи й повісті. У неї, мовляв, назбиралося вже близько десяти таких зошитів.

— Ти записуєш свої враження?

— Враження записувати я не вмію. Занотовую лише назву й автора, імена персонажів та їхні стосунки. Ото й усе.

— А яка ж з того користь?

— Ніякої…

— Марна праця…

— Виходить, що так, — відразу погодилась жінка, але пильно глянула на Сімамуру.

Сімамурі чомусь закортіло голосніше повторити: «Марна праця», — але ним заволоділа тиша така глибока, що, здавалось, було чути, як дзвенить сніг за вікном. То на нього находили жіночі чари. Усвідомлюючи, що для неї щоденник — не марна праця, він усе-таки кинув їй дошкульні слова. Він відчув: її образ став для нього ще чистішим і благороднішим.

Потім жінка заговорила про романи, хоча те, що вона читала, навряд чи було літературою в повному значенні цього слова. Тут, у цій глушині, вона могла роздобути в приятельок хіба що жіночі журнали, інше чтиво мусила шукати деінде. Читала все, що потрапляло в руки. Побачить у гостя якусь книгу чи журнал і просить почитати. Щоправда, про багатьох авторів, яких вона назвала, Сімамура навіть не чув. Вона згадувала про ті книжки, як про щось далеке, чуже, написане зарубіжними письменниками. Тоді в її голосі вчувався смуток — так жебрак, що змирився з гіркою долею, згадує про несподівану пожертву. Сімамурі спало на думку, що його уявлення про європейський балет, розбурхане книжками та фотографіями, нічим не відрізняється від її уявлень про літературу.

Не менш захоплено жінка говорила про кінофільми й вистави, яких і в вічі не бачила. Здавалося, наче вона давно мріяла про такого співрозмовника як Сімамура. Певно, забувши, що тоді, сто дев’яносто дев’ять днів тому, така ж розмова привела її в обійми Сімамури, жінка щораз більше запалювалась.

Тепер вона змирилася з тим, що їй не доведеться шукати щастя в місті — мрія виявилась нездійсненною. В її очах проглядало не гордовите невдоволення вигнанця, приреченого животіти в глухій провінції, а покірність людини, що колись плекала марні надії. Сама вона, мабуть, ні за чим не жалкувала, хоча Сімамурі й здалася засмученою. Якби Сімамура віддався цим думкам, то став би жертвою меланхолії і мусив би визнати, що його життя теж марне. Але він утримався від