Країна снігу (збірка) - Ясунарі Кавабата

традиційних японських танців і самовпевненими, до самозакоханості, спробами їхнього оновлення, вирішив (заохочуваний деякими молодими поборниками національного мистецтва), що настав час і самому прислужитися їхньому розвитку, — саме тоді його вподобання несподівано перейшло на західний балет. Сімамуру перестали цікавити японські танці. Натомість він узявся збирати літературу й фотознімки про європейське танцювальне мистецтво, не шкодуючи зусиль, передплачував з-за кордону афіші й програми виступів. То не був простий потяг до екзотики чи до невідомого предмета. У новому захопленні приваблювало те, що Сімамура не мав змоги на власні очі бачити європейський балет у виконанні самих європейців. Саме через це Сімамура збайдужів до японських інтерпретацій цього балету. Писати про європейську хореографію, виходячи лише з європейських літературних джерел, — чи може бути безтурботніше заняття? Балет, якого людина ніколи не бачила, — це щось потойбічне. Писати про нього — однаково, що нанизувати пустопорожні міркування чи складати вірші про райське життя. Навіть якщо цю писанину Сімамура називав дослідженням, то все одно вона залишалася примхливим витвором його уяви: він давав оцінку не мистецтву живого, з плоті й крові артиста балету, а насолоджувався видивом танцю, породженим у його голові європейськими книжками й фотографіями. Та його пристрасть скидалася на кохання до дівчини, якої ніколи не бачив. Однак йому, людині без певного заняття, вона приносила душевну втіху, яку він, щоправда, сприймав не без іронії. Адже, вряди-годи ознайомлюючи японську публіку з європейським балетом, Сімамура здобув собі репутацію сякого-такого літератора.

Безперечно, розмова про танцювальне мистецтво допомогла Сімамурі зблизитися з жінкою, бо його знання про балет за час перебування в горах не знаходили собі застосування, хоча підсвідомо Сімамура сприймав жінку так само, як і європейську хореографію.

Отож помітивши, що його слова, сповнені легкого співчуття, здавалося, болісно відгукнулися в душі жінки, Сімамура відчув докори сумління, наче він її ошукав.

— Коли так, то наступного разу я приїду сюди з родиною і ми станемо друзями.

— Авжеж. Я вас розумію. — Жінка, стишивши голос, усміхнулась і трохи грайливо, як гейша, додала: — Мені самій дружні стосунки більше подобаються. Вони витриваліші.

— То покличеш когось?

— Зараз?

— Атож.

— Ви мене дивуєте. Яка може бути розмова з жінкою серед білого дня?

— Боюсь, що до вечора зостанеться самий непотріб.

— Ви, мабуть, вважаєте, що в тутешніх готелях на мінеральних джерелах усе продається за гроші. Це, певно, вбогий вигляд селища навіяв вам таку думку. Але ви помиляєтесь. — В її голосі вчувалася образа. Вона з притиском повторила, що тут немає таких жінок, яких він жадає. Коли ж Сімамура засумнівався, жінка спалахнула, але відразу ж здалася. Тутешні гейші, мовляв, самі вирішують, як їм поводитись. Однак якщо вони без дозволу покровителя залишаться на ніч у кімнаті гостя, то самі розплачуються за наслідки. Інша річ, коли одержать на це дозвіл, — тоді власник готелю несе відповідальність. «Ось у чому різниця», — пояснила жінка.

— А яка відповідальність?

— Йдеться про випадок, коли гейша завагітніє або заразиться поганою хворобою.

Сімамура силувано всміхнувся, дивуючись недоречності свого запитання. «Невже в цьому гірському селищі встановилися такі прості стосунки?» — промайнуло в його голові.

Мабуть, щоб бути непомітним, прибрати захисного забарвлення протягом днів, заповнених дозвіллям, Сімамура навчився інстинктивно відчувати дух місцевості, якою мандрував. Тож і цього разу, спустившись із гір, він одразу збагнув, що в цьому вбогому на вигляд селищі можна знайти спокій і затишок. А в готелі йому пояснили, що в країні снігу немає іншого приємнішого місця для відпочинку. Мовляв, ще недавно, коли не було залізниці, у цьому селищі лікувалися тутешні селяни. На дверях будинків — їдальні чи харчівні, — що користувалися послугами гейш, висіли збляклі бамбукові запони. Однак досить було глянути на старомодні заяложені сьодзі, як одразу брав сумнів, чи взагалі сюди заходять гості. Власники крамниці товарів широкого вжитку чи солодощів теж наймали гейш, а самі, видно, ще й працювали в полі. Професійні гейші не заперечували проти виступів дилетантки, знайомої Сімамури, на вечірках, певно тому, що та жила в домі вчительки гри на сямісені.

— То скільки їх усього?

— Гейш? Десь зо дванадцять.

— Яку ж ти мені порадиш? — Сімамура підвівся і натиснув на кнопку дзвінка.

— То я пішла, гаразд?

— Ні в якому разі.

— Мені неприємно, — і, немов струшуючи з себе приниження, додала: — Я йду! Але я ще прийду.

Проте коли в дверях з’явилася служниця, жінка, наче й нічого не сталося, знову сіла. Хоч та кілька разів перепитала, котру гейшу покликати, жінка не назвала жодної.

Незабаром у кімнаті все-таки з’явилася гейша років сімнадцяти, але любовна жага, що прокинулась у Сімамури, коли він спустився з гір у селище, миттю вивітрилася. Тонка, з темнавим відтінком шкіра на кощавих руках гейші видавала в ній ще зовсім юну дівчину. Силкуючись приховати своє розчарування, Сімамура дивився в її бік, та його погляд несамохіть блукав за вікном по зазеленілих горах. Розмова не клеїлася. А втім, цього й слід було сподіватися від гейші з глухого гірського села. Коли жінка, прочитавши на обличчі Сімамури невдоволення, мовчки підвелася і вийшла, в кімнаті запала ще прикріша тиша. Десь через годину Сімамура почав роздумувати, як би спровадити гейшу, і якраз згадав, що йому прийшов грошовий переказ по телеграфу. Разом з гейшею він залишив кімнату, щоб, мовляв, не спізнитися на пошту.

Ще з передпокою зачарований горами, що просякли терпким запахом молодого листя, Сімамура швидкою ходою побрався схилом уверх.

Бозна-чому його став розбирати сміх.

Коли Сімамура трохи притомився, то повернув назад і, підібгавши поділ кімоно за обі, щодуху побіг униз. З-під його ніг випурхнули два метелики.

Звиваючись один навколо одного, вони замерехтіли над обрисами гір, аж поки їхня жовта барва не розтанула вдалині.

— Що сталося? — У затінку криптомерії стояла жінка. — Ви так весело смієтеся.

— Вже перестав. — Сімамура відчув новий напад безпричинного сміху. — Я вже перестав.

— Справді?

Жінка рвучко обернулася й неквапливо пішла в глибину гаю. Сімамура подався слідом.

То був гай синтоїстського храму. Жінка сіла на плаский камінь біля зарослої мохом статуї пса — охоронця храму.

— Яка тут прохолода! Навіть у розпалі літа повіває свіжий вітерець.

— Тутешні гейші всі такі?

— Майже. Правда, серед старших можна знайти і вродливих, — опустивши очі, сухо проказала жінка. На її шиї, здавалось, відбивалася тьмава зелень криптомерій.

Сімамура глянув на їхнє гілля.

— Слава богу, минулося. Цього разу зовсім знесилів, аж сам дивуюся.

Стрункі криптомерії — такі височенні, що Сімамура мусив зіпертися руками на кам’яну брилу ззаду й задерти голову, щоб побачити вершечки, — своїм тьмавим листям заслоняли небо. Ледь бриніла тиша. Дерево