Країна снігу (збірка) - Ясунарі Кавабата
В гірських ущелинах швидко залягали тіні, на землю спускалися холодні барви вечора. В надвечірніх сутінках далекі засніжені вершини, освічені призахідним сонцем, видавалися зовсім близькими.
Незабаром тіні на схилах погусли, але їхня чорнота була неоднаковою, залежною від висоти гір і відстані до них. А коли сонячні промені торкнулися вершин, на небі запалала вечірня заграва.
Криптомерієві гайки над річкою, біля лижної станції, навколо храму чорніли тепер найбільше.
Саме коли Сімамура поринув у безнадійний смуток, теплим променем світла з’явилася Комако.
Вона розповіла, що в готелі відбуваються збори, присвячені підготовці до лижного сезону, і що її запрошено на святковий бенкет.
Вона присіла біля котацу й раптом погладила Сімамуру по щоці.
— Які ви сьогодні бліді! Аж дивно… — Комако вщипнула його пухку щоку. — Який же ви дурник!
Здається, вона вже трохи випила.
Пізніше, вже повернувшись із бенкету, Комако впала перед туалетним столиком.
— Нічого не хочу знати!.. Нічого!.. Голова болить!.. Болить! Ой, тяжко мені, тяжко…
Вона ніби раптом сп’яніла.
— Хочу пити! Дайте води!..
Не звертаючи уваги на зачіску, вона лежала, припавши головою до татамі, й стискала долонями обличчя. Потім зненацька сіла й протерла щоки кремом. Без пудри вони так зачервонілись, що аж їй самій стало смішно, і вона довго хихотіла. Сп’яніння її проходило так само швидко, як і почалося. Її плечі тремтіли від холоду.
Згодом, заспокоєна, вона почала розповідати, що весь серпень промучилася від нервового виснаження.
— Я мало не збожеволіла. Все про щось думала, а про що, й сама не знаю. Просто жах! Не могла спати, а як засинала, то снилися страшні сни. Трохи оживала лише тоді, коли запрошували на вечірку. І нічого не їла. Бувало, сиджу цілий день і втикаю голку в татамі, втикаю і витягую.
— Коли ж ти стала гейшею?
— У червні… А могло статися, що тепер я жила б у Хамамацу.
— Збиралася туди заміж?
Комако кивнула. За нею упадав один чоловік з Хамамацу, та вона, мовляв, його не любила, а тому довго вагалася, що їй робити.
— Чого ж вагатися, якщо не любила?
— Все воно не так просто…
— Невже одруження тебе вабить?
— А у вас гострий язичок! Не в цьому річ. Просто я не зношу, коли мої особисті справи йдуть не як годиться.
— Он як…
— А ви несерйозна людина.
— У тебе було щось із тим чоловіком з Хамамацу?
— Якби було, то хіба б я вагалася? — випалила Комако. — Він навіть погрожував, що не дасть мені вийти заміж за іншого, казав, що обов’язково перешкодить.
— Як же він тобі міг перешкодити аж з Хамамацу? І ти зважила на такі дрібниці?
Якийсь час Комако лежала мовчки, ніби насолоджуючись теплом власного тіла, та раптом, ніби між іншим, сказала:
— Мені здавалося тоді, що я завагітніла. Як згадаю тепер, то аж сміх розбирає!..
Стримуючи сміх, Комако згорнулася калачиком, як дитина, і вхопилася за комір кімоно Сімамури.
Стулені густі вії створювали враження, ніби її чорні очі напіврозплющені.
Вранці, коли Сімамура прокинувся, Комако, зіпершись ліктем на край хібаті, щось писала на останній сторінці старого журналу.
— От біда, я не можу піти додому. Знаєте, я прокинулась, коли покоївка принесла жару для хібаті. Я схопилася з постелі, як опечена. Яка ганьба! А на сьодзі вже сонце. Вчора впилася, от і проспала.
— Котра зараз година?
— Уже восьма.
— Може, сходимо в басейн? — Сімамура підвівся з постелі.
— О ні! Мене ж побачать!
Такою спокійною вона ще не була. Коли Сімамура повернувся з купальні, вона старанно прибирала кімнату. Голова в неї була обв’язана рушником. По тому, як вона ретельно витирала ніжки стола, краї хібаті, як розгрібала попіл у жаровні, було видно, що для неї це — звичне діло.
Сімамура приліг на татамі, запхавши ноги під котацу, й закурив. Коли попіл з цигарки посипався на підлогу, Комако згребла його хустинкою, а Сімамурі принесла попільничку. Сімамура безтурботно засміявся. Засміялась і Комако.
— Якби в тебе була сім’я, ти б сварилася з чоловіком на кожному кроці.
— Хіба я з вами сварюсь? Така вже в мене вдача. З мене кепкують, що я навіть білизну для прання ретельно складаю.
— Кажуть, вдачу жінки можна визначити, заглянувши в її комод.
Пригрівшись за сніданком у потоці сонячного проміння, що заливало кімнату, Комако звела очі на прозоре, бездонне небо й сказала:
— Яка чудова погода! Треба було якомога раніше піти додому й пограти на сямісені. Такого дня і звук особливий.
Далекі гори повивав молочний серпанок. Здавалось, то зі снігу піднімався легкий димок.
Сімамура згадав слова масажистки і запропонував Комако пограти тут. Вона одразу погодилася — подзвонила додому, щоб їй принесли святкове кімоно й збірник нагаута{22}.
«Невже в домі, де я вчора був, є телефон?» — подумав Сімамура, і відразу в його уяві запалали очі Йоко.
— Та дівчина принесе?
— Може, й вона.
— Кажуть, ти заручена з сином учительки?
— О, коли це ви чули?
— Вчора.
— Дивна ви людина. Вчора почули, а нічого не сказали.
Цього разу Комако всміхнулася щиро, не те що вчора опівдні.
— Як же скажеш, коли я до тебе не байдужий.
— Та ви думаєте, що говорите? Ох, ці вже мені токійці! Усі вони брехуни!
— От бачиш, тільки я заговорив, як ти переводиш розмову на інше.
— Нічого я не переводжу! І що, ви повірили?
— Повірив.
— Знову дурите! Ви ж не повірили!
— Справді… мені здалося, тут щось не те… Але ж кажуть, ніби ти заради нареченого подалася в гейші, щоб було на що його лікувати.
— Гидко, як у мелодрамі!.. Брехня! Я не була з ним заручена, хоча, здається, дехто вважає навпаки. Тим більше в гейші я пішла не заради нього. Просто я не могла інакше зробити.
— Ти все загадками говориш.
— Гаразд, я поясню. Певно, був час, коли вчителька мріяла нас одружити. Тільки мріяла, але вголос цього не висловлювала. Щоправда, ми з ним здогадувалися, що в неї на душі. Та між нами нічого особливого не було. От і все.
— Друзі дитинства.
— Так. Та й ми майже весь час жили окремо. Коли мене продали в Токіо, він один проводжав мене на станцію. Про це написано на першій сторінці мого найдавнішого щоденника.
— Виходить, якби ви жили разом, то давно одружилися б?
— Сумніваюсь.
— Невже?
— Чого ви, власне,
