Країна снігу (збірка) - Ясунарі Кавабата

Службовець — зазивач приїжджих гостей до готелю на гарячих джерелах — пишною блакитною зимовою одежею скидався на пожежника; на голові він мав теплу шапку, на ногах гумові чоботи. Якась жінка, що виглядала з вікна станційної чекальні, теж була в синьому плащі з піднятим каптуром.

Щойно вийшовши з теплого вагона, Сімамура не відчув справжнього холоду, але його, що вперше опинився взимку в країні снігу, трохи збентежили по-зимовому вдягнуті тутешні люди.

— Хіба тут так холодно, що ви всі закуталися?

— Холодно. Зима не за горами. Особливо холодно вечорами, як випаде сніг, а небо стає чистим. Мабуть, сьогодні вночі температура впаде нижче нуля.

— Нижче нуля? — Позираючи на тендітні бурульки на краях дахів, Сімамура сів із службовцем готелю в автомобіль. На сніговому тлі присадкуваті покрівлі будинків здавалися ще нижчими, селище наче вгрузло в землю.

— Щоправда, холод тут зовсім інший.

— Такого морозу, як торік, люди не пам’ятають. Аж цілих двадцять градусів.

— А снігу багато?

— Здебільшого його насипає на сім-вісім сяку{16}. А іноді й на один дзьо{17}.

— Бачу, цього року він уже падав.

— Атож. Випав на один сяку, але відразу розтав.

— То й відлига буває…

— Хтозна, коли випаде великий сніг.

Був початок грудня. Із застудженого носа Сімамури безперервно текло.

— Вчителька музики та її учениця ще мешкають тут?

— Еге ж, мешкають. Дівчина була на станції. Хіба ви не помітили темно-синього плаща?

— Невже то була вона? А потім можна буде її покликати?

— Увечері?

— Так, увечері.

— Вона казала, що зустрічає сина вчительки. Мовляв, він має повернутися додому останнім поїздом.

Отже, хворий, якого Йоко доглядала у дзеркалі з вечірнім краєвидом, — син господині тієї жінки, що на побачення до неї приїхав Сімамура. Сімамура відчув, як у душі щось ворухнулося. Однак цей випадковий збіг обставин не здався йому надто дивним. Більш несподіваним було те, що він не побачив тут нічого дивного. Десь глибоко в серці Сімамура передчував, що жінку, пам’ять про яку зберігав вказівний палець, і дівчину, що в її оці спалахнув далекий вогник, щось пов’язує, щось невідоме очікує. Це передчуття виникло, мабуть, тому, що він ще не звільнився від чарів дзеркала з вечірнім краєвидом.

— Рухомий вечірній краєвид за вікном — то, певно, символ нестримного часу, — раптом прошепотів сам до себе Сімамура.

Перед настанням лижного сезону в готелях на гарячих мінеральних джерелах мало гостей. Коли Сімамура вертався з купальні готелю, майже всі гості вже спали. Щоразу, коли його нога торкалася старої підлоги коридору, шибки дверей злегка деренчали. На повороті, біля конторки адміністратора, розіславши довкола себе на чорнолискучій підлозі поділ кімоно, стояла жінка. «Чи не стала гейшею?» — здивувався Сімамура, кинувши оком на поділ кімоно. Жінка не підходила, жодним порухом не виказувала, що спішить назустріч, стояла незворушна, наче завмерла. Ще здалека збагнувши складність становища, Сімамура заквапився вперед і спинився біля неї. Жінка намагалася всміхнутись, а її обличчя під густим шаром пудри наче плакало. Обоє мовчки рушили до кімнати.

Передусім Сімамура мав би попросити вибачення, якось пояснити, чого він після того, що було між ними, не прислав ні жодного листа, ні обіцяного альбому танців, ні приїхав удруге на зустріч — вона ж могла подумати, що він посміявся з неї і забув. Поки вони йшли, не дивлячись одне на одного, жінка не те що не дорікала, а всім єством виказувала ніжність і прихильність до Сімамури. Тож він, розуміючи, що будь-які слова звучатимуть зараз малопереконливо й недоречно, втішений її щирою радістю, аж перед сходами промовив:

— Оцей найкраще про тебе пам’ятав. — І перед очима жінки випрямив вказівний палець лівої руки.

— Невже? — Жінка взяла Сімамуру за палець і повела сходами.

Біля котацу{18} вона відпустила палець, але відразу зашарілася і, щоб приховати збентеження, знову схопила його руку.

— Оцей пам’ятав?

— Ні, не правий, а цей, — Сімамура забрав з жінчиної долоні праву руку і приклав до котацу, а натомість простягнув їй ліву.

— Зрозуміло, — спокійно мовила жінка, а потім, раптом ледь усміхнувшись, погладила долоню Сімамури й припала до неї щокою. — Значить, оцей пам’ятав?

— О, яка ти холодна. Ще ніколи твоє волосся не було таке холодне.

— А в Токіо сніг ще не випав?

— Пригадуєш, що ти тоді сказала? І, як бачиш, помилилася. А то чого б я наприкінці року їхав у цю холодну закутину?

Тоді… То була пора, коли вже не загрожували снігові лавини, пора мандрівок у зазеленілі гори. Пора, коли з обіднього столу непомітно зникала приправа з пагінців акебії{19}.

Сімамура, людина без певного, постійного заняття, схильний до меланхолії, того літа подався у гори з наміром наблизитися до природи і віднайти душевну рівновагу. Вернувшись того вечора у готель на мінеральних джерелах, після семиденних мандрів по горах снігового краю, він велів покликати гейшу. Покоївка пояснила, що з нагоди завершення будівництва дороги в сільському складі коконів шовкопряда, який водночас правив за театральне приміщення, влаштовано гучний бенкет, що для такого вечора навіть двох десятків тутешніх гейш замало, тож навряд чи можна сьогодні когось покликати. От якби пан, мовляв, погодився, щоб його розважала дівчина з дому вчительки танців і гри на сямісені, тоді інша річ — її можна запросити. Дівчина, мовляв, пішла допомагати на бенкеті, виступить з кількома танцями і незабаром вернеться. Коли Сімамура перепитав, про яку дівчину йдеться, покоївка розповіла, що та дівчина з дому вчительки не гейша, ба навіть не лаштується стати на цю дорогу, але іноді її запрошують на вечірки, радо приймають, — адже на відміну від літніх гейш вона охоче танцює. Її рідко можна зустріти у вітальні готелю за розмовою з гостем. Але не скажеш, що вона нічого не тямить у мистецтві гейш.

«Не може такого бути», — не повірив поясненню покоївки Сімамура. Та не минуло й години, як та привела дівчину. Вражений Сімамура аж стрепенувся. Покоївка хотіла відразу вийти, але дівчина вхопила її за рукав кімоно й змусила сісти. Перше, що вразило Сімамуру, це незвичайна охайність дівчини. «Певно, і між пальцями ніг у неї нема жодної порошинки», — подумав собі. Сімамура не хотів йняти віри очам, вважав, що вони, замилувані гірськими краєвидами перших днів літа, його обманюють. Манерою вдягатися дівчина скидалася на гейшу, хоч на ній було просте літнє кімоно з м’якої тканини без довгого подолу. Лише обі{20} здавалося занадто дорогим як для такого кімоно.

Як тільки мова зайшла про гори, покоївка