Дрозофіла над томом Канта [Роман] - Анатолій Дністровий

На східцях, біля моєї квартири, лежить купа сміття: картопляне лушпиння, шкаралупа від яєць, пакети з-під молока, кілька порожніх пачок цигарок; згрібаю це ногою зі свого порога. Несподівано відчиняються двері навпроти моєї квартири, з’являється сполохане пожовкле й зморщене лице старенької пані Асі. Шепелявлячи, вона розповідає про підлітків, які це вкоїли, — мабуть, студенти місцевого петеу, які бігають до найближчих під’їздів курити чи прогулювати навчання.

Я уявляю своїх студентів: інколи вони мені здаються милими, чистими, небесними створіннями, яких я люблю. А інколи їхні тупі, бездушні пики, які, позіхаючи, роблять вигляд, ніби записують мою лекцію, пробуджують у мені прагнення усіх їх передушити. Я для них дивна, блаженна людина, бо «викладаю філософію». А вони завжди хихотять за спиною, показують пальцями, перешіптуються, що пішов звихнутий «падре». Чому вони називають мене «падре»? Через чорне пальто і довге волосся? Студенти дуже часто дають своїм викладачам прізвиська, але глибоко в душі своєму симпатизую. Мого улюбленого Василія Васильовича Розанова називали «козлом», а Аристотель із шайкою своїх друзів в Академії над Платоном глумився ще гірше, що вчитель був змушений змінити місце своїх звичних прогулянок. Мені нема на що нарікати, бо деяких моїх колег називають «синяк», «децел», «антибіотик», «пампушка»…. Доцент Пампушка — мало не регочу. Я усміхаюся й глибоко в душі розумію, що не можу на студентів гніватися, бо також був таким: емоційним, розбещеним, трішки дурнуватим виродком, який пиячив, спав із дідько знає якими дівчатами, вештався, виціджуючи з матері сльози.

Хочу тобі сказати, що не знаю, як далі жити. Ні, ні, я не думаю про самогубство, бо не маю до цього схильності. Мені лінь викладати студентам, ліньки писати сумнівні псевдонаукові праці, подібними вправами пишаються деякі з моїх тупеньких колег, коли звітують за роботу списками своїх непотрібних публікацій. Щоправда, деколи приносять задоволення книжки чи окремі статті, які скачую з Інтернету й роздруковую.

Юра на мене деколи гнівається:

— Чому нічого не пишеш?

— Не формат.

Чому я не пишу? Він каже, що найганебніше у житті — мати задатки і їх не реалізувати. Не відповідаю, бо в житті є мільйони людей, які мають задатки, але нічого не досягнули, так і залишилися звичайними людьми без імен, які перейняті лише власним життям, любов’ю до своїх дітей, обожнюванням жінок чи задоволеннями: азартними іграми, спортом чи туризмом, відвідуванням музеїв чи мандрівками. Більшість із них щасливі, і я радий, що в них усе добре склалося; подумки навіть хотів би сам так жити. Чому ми повинні тільки писати? Чому ми повинні прирікати себе писаниною на не знати які манівці, фанатично й сліпо вірити, що це вірний шлях? Кому потрібна така писанина? Хоча й писати мені подобається, але світ на цьому не зійшовся клином. Зрештою, хіба я зможу пояснити Юрі, що для мене найдорожче, — ти, моя любове! А, може, я хочу прожити тихим і непримітним «падре», зі своїми тихими і непримітними болячками, драмами, надіями, думками? В маленької людини також може бути велика драма, не менша за шекспірівську; на жаль, не на всі драми вистачає шекспірів.

Я — «падре», інколи це мене навіть дуже розважає.

Несподіваний телефонний дзвінок старого професора Голована з пропозицією зустрітися «в цікавій справі» змушує повністю відкласти плани на день: я хотів поблукати старим Києвом, думаючи про тебе, відвідати кілька букіністів, попорпатися на полицях зі старими фоліантами XIX століття (інколи виринають рідкісні праці з теології, історії, психології, друковані ще за часів Миколи ІІ-го). Між фразами Голован важко сопів у слухавку й просив прийди до нього додому, бо дико болять ноги, друже, не ті літа, щоб крутитися, як білка в колесі.

Коли я прийшов до професора, то він мене одразу потягнув у свій кабінет. Затхлий запах старих книг і пилу змусив мене кілька разів пчихнути. Я дивився на його потужну бібліотеку, сформовану переважно з богословських видань, радянської філософської серії «Философское наследие» і багатьох стародруків, і чекав, щоб він розпочав свою справу. Чимало релігійних книг, особливо ж низка чорно-білих фотографій людей у чорних сутанах, видавали, що він раніше був священиком. Про його історію я дізнався випадково — з телевізора: показували документальний фільм, присвячений злочинам більшовизму проти церкви, із кадрами комуністичного часу. В 60-х більшовики «зламали» Голована як одного з найперспективніших богословів і прокрутили цю пропаганду по телевізору на весь Союз (колеги казали, що в молоді літа Голован учився в духовній семінарії з майбутнім українським патріархом Філаретом і мешкав із ним в одній келії). Подумки я поставив себе на його місце, і усміхнувся: мені здалося, що він нічого не втратив, бо замість перспективи духовного сану отримав іншу — філософію чи, якщо в первинному, античному розумінні — любов до мудрості.

Голован, довго перебираючи свої папки, зупинився, тримаючи одну з них і сказав «нарешті знайшов». Він уважно кинув на мене свій усміхнений погляд з-під окулярів і запитав, чи хочу я підзаробити копійчину.

— Що треба робити?

— Нічого суттєвого.

Голован гукнув дружину, щоб принесла нам каву, й почав викладати суть справи. Для гуманітарних ліцеїв, випускники яких вступатимуть на філософські, соціологічні, політологічні факультети, треба написати науково-популярні брошури про життя і вчення «безсмертних». Голован усміхнувся, що нічого складного нема, що це не дослідницька робота, а більше методична чи верифікаційна, якомога спрощено та стисло викласти про складне. Він додав, що текст має бути доступним для підлітків, які планують обрати гуманітарну освіту.

— Про кого писати?

— Та про кого завгодно, — сміється він і відразу серйознішає, бере кілька папірців і гортає. — Хоча ні — не про кожного. Лока вже забрали з університету, Сковороду роблять у Харкові, Ставровецького — Львів, Шеллінга і Маркса — вже також застовпили. Ось — можете обрати Канта.

— Я — не неокантіанець, — підколюю Голована, бо він за кафедральними пиятиками декілька разів із гордістю та самозадоволенням називає себе «неокантіанцем» (серед кількох кафедральних колег є такий гріх). Голован пропускає це повз вуха або вдає, що пропустив.

— Ви — молодий, вам буде корисно попрацювати. Почитаєте розумні книги, напишете текст і отримаєте добрий гонорар. І відкиньте