Уран - Микола Якович Зарудний

— Хай живуть щасливі,— побажали на прощання молодиці й розійшлися.

Галина так і не дочекалася Платона й Наталки, поспішала в Косопілля, бо треба було забрати Андрійка з дитячого садка.

— Як тільки приїдуть, ти зразу ж подзвони,— наказала Васькові.

— А то ж як, Галю.

Васько повідчиняв усі вікна й двері, щоб швидше висохла підлога, а сам пішов у свою майстерню — мав закінчувати приймач, але щось пропала охота маракувати з усякими конденсаторами та напівпровідниками. Як тільки вулицею проїздила якась машина, Васько вибігав до тину: ні, не вони.

Хтось тихенько постукав у двері, Васько вийшов. Перед ним стояла Олеся: в руці згорнутий трубочкою зошит.

— Задача у мене з геометрії не виходить,— сказала, немов пробачаючись.

— Заходь, Лесю,— запросив до хати.

— Ой ні, у вас так пофарбовано славно... Ходімо в садок.

Сіли за столиком у садку, не поруч, а напроти одне одного. Васько прочитав задачу.

— Знаю. Це дуже просто, Лесю. Ось дивись,— Васько почав писати.

Лесі було незручно дивитися на перевернуті цифри, і вона змушена була перейти до Васька. Олесина русява коса наче вогнем обпекла Васькову щоку, і всі цифри, трикутники, гіпотенузи злилися на папері. Васько трошки відсунувся, і цифри вималювалися чіткіше.

— Зрозуміла, зрозуміла,— закивала головою Леся.— Ти, Васю,— геній.

Леся знову згорнула трубочкою зошит і зібралася йти.

— Побудь ще, Лесю.

— А мені дуже ніколи,— загоряються лукаві вогники в голубих озерцях.

Васько довше, ніж дозволяв собі раніше, затримує погляд на ставній постаті дівчини і зітхає:

— Якщо ніколи, то...

— Ну, я ще посиджу трошки,— Леся граціозно піднімає сукенку і сідає на низенького стільчика.

Тепер Васько не може дивитися на Лесю, бо перед ним — голі дівочі ноги з золотавим пушком на литках, гострі коліна. Слово честі, дівчата з його класу показилися. Носять коротюсінькі спіднички — «міні» звуться.

— Я тобі повинна щось сказати,— ледь ворушить губами Леся.

Васько — самий слух. Що вона йому скаже?

— Ти не підходь до мене на перервах.

— Чому?

— Хлопці сміються.

— Хто?

— Друг твій. Алик Коза... Каже, що ми навмисне зостаємося після уроків випускати стінгазету.

— Я з ним поговорю.

— Тільки не бийся.

— Добре,— обіцяє Васько, хоч знає, що намилить шию Козі.— А хіба ми не можемо з тобою дружити?

— Я не знаю.

— Ми ж не піонери вже.

— Я не знаю, Васю,— повторює Леся.

— Можемо,— вирішує Васько.

Леся йде. Васько проводжає її до перелазу і думає: «Ось як буду в дев'ятому або в десятому класі, тоді під руку ходитиму з Лесею по селу. І нехай лиш спробує Коза або ще хтось посміятись!»

— О, дивись,— показує Леся на паркан,— дурний Коза написав.

«Леся + Васько = любов»,— прочитав Васько.

— Витри, Васю, бо ще побачить хтось,— злякано прошепотіла Леся й побігла.

Васько вирвав жмут трави і довго тер почорнілу дошку ледве зітер «любов». Ну, начувайся, Коза!

Уже вечоріло, коли біля хати зупинилася райкомівська «Волга». Васько вибіг і почав одчиняти ворота.

— Не треба, Васю, — вийшов з машини Платон.

Тільки тепер Васько побачив, що, крім шофера і Платона, в машині не було нікого.

— Не приїхала? — зразу посмутнів Васько.

— Не приїхала.— Платон попрощався з Микитою і пішов до хати. — Що ж це ти наробив?! Палац!

— Це не я. Це — люди. Чому вона не приїхала? Хвора? Їй погано? — засипав запитаннями Платона.

Платон мовчав.

— Ні, ти мусиш мені сказати,— не по-дитячому серйозно дивився на брата.

— Я ще й сам не знаю, Васю,— роздумував Платон, чи сказати Васькові все, чи змовчати.

— Що вона тобі сказала? — не відступав Васько.

— Василю, ти вже майже дорослий, тобі п'ятнадцятий... Я тобі все скажу, як братові і... другові... Думаю, що Наталка ніколи вже не приїде сюди.

— Не допомогла операція? А ти ж казав, що все добре...

— Наталка дуже перемінилася...

— А писала торік, що повернеться, і ми знову будемо їздити з нею на голубому візку...

— Їй уже не потрібний візок... Ні ти, ні я... Вона розлюбила мене. Приховує ще сама від себе, але я знаю, що це так.

Очі меншого брата пойнялися вологою. У Васьковому житті Наталка була першою людиною, яка зрадила його.

Платон їхав до видубецьких горбів. Вони огинали Сосонку півколом, спокійні й величні. Можливо, колись вони були гордими й неприступними горами — аж поки безжальні північні льоди не стерли їхньої краси. З давніх-давен розорювали їх люди, засівали пшеницею, і шуміла вона буйно під вітрами.

Гайворон любив ходити на Видубецькі гори. Ще як був маленький, то батько казав йому, що за ними народжуються світанки, а цього людина не забуває.

Газик важко повз угору, дорога була розбита тягачами й скидалася на рану, що перетяла могутні груди видубецьких горбів. На найвищому з них — Видубі — стояла почорніла дерев'яна бурова вишка, ще кілька таких самих височіли вдалині. Уже рік, як спеціальна бригада геологів поставила їх на цих горах — брали проби грунту і відвозили в спеціальних ящиках до Києва. Геологи були не дуже говіркі люди і тим більше нікому не розповідали, що вони шукають. Начальник експедиції професор Сергій Володимирович Фурман, приїхавши до Сосонки, завітав до Гайворона, відрекомендувався.

— Просимо вас, Платоне Андрійовичу, допомогти, якщо виникне потреба.— Фурман