Уран - Микола Якович Зарудний

— Якби ж вернулося моє дівування,— замріяно прошепотіла Мотря.— Я б не так свою жизню прожила.

— А як же б ви її прожили? — заглядає у вікно Світлана.

— Красиво прожила б... гордо. Щоб ніхто мені слова поганого не сказав, щоб чоловік на мене молився...

— А твій не молиться?

— Не молиться. Серце в нього добре, а сам же темний. Все, що доброго в ньому, лежить десь на дні душі, а зверху черствий, як торішній сухар. Я вже й кажу йому, не бійся ти ніжності своєї і любов свою до мене не гамуй... Учу дурня, вчу, а він...— печаллю заволокло Мотрині очі.

— У кожній людині щось добре є,— роздумує Кожухар,— у одного лиш воно зверху, а в іншого чорти його знають і де.

— Он Коляда який був клятий,— похитує головою Текля,— а тепер і не впізнати.

— То Маланка його врятувала від люті, був би сам себе з'їв.

— А все любов,— зітхає Мотря.— І чого воно ото між людьми нема повного согласія? Держава ж така, що кінця-краю їй нема, багата, і закони ж такі партія пише, що тільки добро роби, а є ще й ледарі, й дурні, й злодії...

— Ті до зірок уже летять, а інші в болоті грузнуть.

—Усе в боротьбі, про це ще Карл.., товариш Маркс писав,— сказав Кожухар.

— Ти там знаєш, що він писав,— махнула віхтем Ганна.

— Я лекції в клубі слухаю,— мовив Михей.— А ти лиш кіно знаєш, а без політики тепер, Ганю, не може чоловік жить. Ось я, сказати, вирощую всяку городину. А воно й картопля, й морква, й цибуля — все політика. Завезуть мої продукти в Донбас чи Ленінград — бачить робочий чоловік, що всього повнісінько,— у нього дух піднімається, бо, значить, і про нього хтось дбає. Іде він тоді в шахту чи до верстата і дає норму. А це я йому дух підняв. Політика.

— Весь робочий клас на тобі тримається,— попихкує цигаркою Динька.

— Хтось тримається, ордена мені не за пісні дали,— не здається Кожухар.

— Ото вже хвалиться! — Ганна кидає ніжний погляд на чоловіка.

— Ми теж при орденах, а галасу не здіймаємо,— запишалася Текля.— Але вже як правду сказати, то могли б мені й вищого дати, бо я ж на тих буряках і постаріла.

— Чоловік при всякому ділі старіє,— сказав Никодим.— Хоч царем живи, хоч в ріллі ходи. Але в полі старіти краще, все якась користь людям.

— Робочий чоловік, то є найголовніший чоловік на землі,— зауважує Михей.

— Це при нашій владі стали ви такими головними,— озивається Катря Лісняк,— відміряли вже вам того почоту повною міркою.

— Це правда,— погоджується Кожухар,— бо, значить, свобода і рівноправність. Батьки ще в ярмах ходили, а ми — той в депутатах, той в ревізійній комісії, той бригадир...

— Мої тато, щоб побачили, що ми з Теклею з орденами Пошани ходимо, другий раз, царство їм небесне, померли б,— легенько водить фуганком Никодим.

— Ти чоловік майстровий,— каже Текля.— А хто подумав би, що Савці Чемерису ордена Трудового почеплять?!

— Він з перших днів у колгоспі при конях. І це треба розуміти,— заперечує Динька.— Зараз все машини, а Савка на своїх коненятах чотири п'ятирічки виконав. Я б для Савки не пошкодував і Героя.

— Що ти його з Ничипором рівняєш? —знизала Ганна плечима.— Ничипір все своє життя в цю сосонську землю вклав.

— Як і всі люди. Не гірший він у мене й не кращий,— подала голос з другої кімнати Марія Сніп.— На цю Ничипорову зірку всі робили. Хай би Платонові дали, він молодий, а Ничипір і медаль взяв би...

— Платон ще заробить,— сказала Мотря.

— Їй-богу, славно буде в хаті,— милується Катря.— Як ото в хаті лад та мир, то й жити веселіше. Де вже я не бувала, а моя хата мені найкраща.

— Це ми ще за пороги батьківські тримаємося,— промовила Марія,— а молодим уже все одно. Поїде з села, і в серці в нього не тьохне.

— А що б то було, якби всі до своєї печі прикипіли? — розводить фарбу Михей.— Треба ж щоб і заводи працювали, і шахти, і вчених треба, і артистів для хору... Хай їдуть, аби лиш не забували рідної хати та землі, яка їх вигодувала.

— Степка в артистки пішла. Отой, що з кінофабрики на її весіллі був, забрав, Лебідь,— згадала Мотря.

— Може, й вивчать. Степка дівка з понятієм,— сказала Ганна.— А краси такої світ пройдеш — не побачиш. Що вже очі, що вже личко, що вже нога під нею — сохрани й помилуй.

— Могла б і в цій хаті хазяйкою бути,— зітхає Текля.

— Не судилося.

— Кинула Кутня і — в білий світ, як в ополонку.

— То вона від любові своєї тікала.

— Ой не втечеш від неї.

— А я вам скажу, що й Наталка не гірша. Таке славне дівча було, як намальоване.

— На вроду і на воду однієї мірки нема.

— Це вже що кому до серця.

— Хто любить попадю, а хто попову дочку.

Другого дня вранці приїхала Галина. Молодиці ходили по дошках, які поклав Михей на підлогу — поки підсохне, розвішували фотографії, рушники. Мотря повитягала всі, які тільки були, подушки, підбила їх, і подушки лежали білими лебедями на ліжках.

— Ой спасибі ж вам,— дякувала Галя,— чого ж мені не сказали?

— Справились, Галино, й без тебе. Ми ж по всьому селу об'явили той... бойкот... Тьху, аврал,— засміялася Мотря.

Хату побілили й з вулиці. Никодим Динька підправив віконниці, Михей пофарбував їх у голубий колір, і хата