Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич

Сербин упав на купу листя і зарився в нього з головою… Воно було зверху сухе. Сонце вже просушило його. А всередині воно було вогкувате, пріле і духмяне. Осінь же. Воно не може вже висохнути просто неба на осінньому сонці.

О небо! Не треба неба! Не треба сонця! Нічого не треба. Тільки смерті. О господи, пошли смерть бідному шістнадцятилітньому юнакові. Пошли. Її ж у тебе так багато!..

Карачун лизнув холодні пальці Сербина своїм теплим і шершавим собачим язиком…

Третього березня день був звичайний, передвесняний. Сонця не було. Під високою примарною оболонкою небозводу, одна одну випереджаючи, низько і сквапно пропливали, пробігали й кублилися пошматовані кудласті хмарки. Вітер з заходу дув поривчасто й непостійно — то тепліший, то холодніший, але вогкий і пронизливий. Сніги танули дружно, але приховано: зверху був сніг і лід — ніздрюватими хрупкими скоринками, а зісподу стояла вода і рудувата мерзла кашка.

Ми сходилися до гімназії притьмом. Зранку до двадцятої ми були на стрільбищі, два кілометри за містом. Ми опановували кулемет — японський, зразка 1914 року. Першим пристрілював сьогодні Піркес. Запах пороху, тріскотня кулемета та загальний весняний неспокій зморив і виснажив нас. Але й ці дні були такі незвичайні, такі несподівані і тривожні! В світі коїлося щось чудне й таємниче. Газети вже кілька днів не приходили. Прямі дроти були в розпорядженні ставки. Вісті звідусіль доходили лише чутками та від робітників іскрового телеграфу. В Петрограді відбувалося щось загадкове і хвильне. Двадцять шостого вибухли страйки і немовбито сталися заколоти в самому війську. Двадцять сьомого був царський указ про розпуск Думи[266]. Двадцять восьмого був утворений якийсь Тимчасовий комітет. Першого — Совет рабочих и солдатских депутатов. Крім того, немовбито арештовувалося самих міністрів. Це вже було неймовірно, незрозуміло, моторошно і чортзна-як цікаво! Адже і в нашому місті раптом з'явилися на вулицях рясні поліційні й жандармські патрулі. Городовики вже не стояли по одному на розі, а ходили по чотири з п'ятим унтером на чолі. Робітники з депо й вагонних майстерень все намагалися зійтися до гурту — то на військовій рампі, то на вантажній станції, то в самому депо. Але кінні жандарми щоразу пильнували їх саме там і, посвистуючи нагаями, розганяли всіх. Йшла поголоска, що робітники все ж таки десь умудрялися влаштовувати якісь зібрання таємно. Немовбито був у робітників якийсь підпільний комітет.

Дві перші лекції — закон божий і латина — ми заповзято обмірковували ці надзвичайні події. Даремно отець Іван благав когось вийти до кафедри й відповісти йому урок з історії церкви. Ми тільки одмахувалися. Де вже там до історії чи до церкви! Такі події. Страйк! Заколот! Мітинг! Громадяни! Самі слова які хвильні й значущі! Латиніст махнув рукою і, захопивши Ціцерона, пішов з класу з половини лекції. Але третьою лекцією мав бути інспектор.

Ми мерщій перекурили, дзвінок продзвонив, ми посідали на місця і поприсували до себе Сіповського. Події подіями, а Богуславський ганятиме нас зараз до сьомого поту по курсу словесності, витягатиме з нас жили руської поезії, садовитиме на палю — «на кол» — за незнання «отечественої» літератури. Перед лекціями інспектора завжди бувало моторошно і тоскно.

Нарешті двері розчинилися, і ми всі зірвались, щоб завмерти і виструнчитися. Але то був не Богуславський. До класу хулгко ввійшов Зілов. На перших двох лекціях його не було.

Зілов був просто з двору. Він був у кашкеті і розстебнутій шинелі. Незрозуміло було, як же йому пощастило прослизнути повз швейцара і Піля. З-під кашкета на лоб Зілову звисало мокре й злипле волосся. Піт стікав по висках. Дихання вихоплювалося з шумом і присвистом. Він довго і шпарко звідкілясь біг. В руці Зілов бгав папірець. Трьома кроками він переплигнув вільну від парт просторінь класу і скочив на кафедру.

— Хлопці! — сказав Зілов, задихаючись. — Царя нема!..

— Що? — гукнув хтось.

Зілов скинув кашкет, одвинув назад скуйовджене й мокре волосся і коротко передихнув:

— Микола Другий зрікся престолу…[267] Ось його маніфест… Мені дав Трушицький з іскрового телеграфу… — Зілов показав зібганий папірець і зразу почав його поспішно розгладжувати на кафедрі. І тут ми раптом побачили, що до третього ґудзика гімназичної шинелі Зілова наспіх і неакуратно прив'язано обривок вузенької червоної стрічечки.

«В тяжелую годину ниспосланных русскому народу великих страданий… дабы облегчить народу нашему единение и сплочение… Признали мы за благо… отречься от престола… Передаем наследие наше… брату нашему… Михаилу Александровичу…»

Ми слухали ошелешені. Що таке? Зрікся? Перестав бути царем? Це була історична подія! В які дні судилося жити нам!

Зілов скінчив. Руки в нього тремтіли. Він ніяк не міг скласти папірець і сунути його до кишені. Але коли він вийняв руку назад, вона не була порожня. В ній була довга й тоненька пожмакана червона стрічка. Зілов вихопив її і хутко-хутко почав дерти на дрібні шматки. Ми мовчали. В класі було тихо, немовби лекція Богуславського вже почалася. Обривки червоної стрічки Зілов кидав на перші парти. Звідти їх перекидали на другу, на