Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич
Щоб не заплакати, Сербин мусив спинитися і потягти повітря в легені глибоко-глибоко. Він проминув уже паркан машиніста Кроса і стояв перед дверима хати Кульчицького.
Бронька був дома. Власне, він ще спав. Коли Сербин зайшов до його кімнати, він тільки потягся під ковдрою. Він хряпнув кістьми й помахав ручкою з-за подушки. Бронька повернувся додому ще куди пізніше від Сербина. В нього були свої справи. Він прийшов, коли був уже повний день. Він прийшов усього годин чотири тому.
— Слухай, Бронько… — Сербин присів на край ліжка. Постіль була гаряча, розпарена, пітна. — Ти не пам'ятаєш, Бронько, чи я там чого вчора не наробив? Розумієш, таке почуття, немовби щось таке, якась немов неприємність…
Бронька закурив цигарку й хрипло відкашляв. Він, правда, не пив, але ніч була безсонна й трудна. Зате треба признатися — щаслива нічка. П'ятсот чистого виграшу! Хоч купуй собі власну хату! А що б ви думали — і купить. А то з тим старим скарбошукайлом, будь він проклятий, хоч він і батько… Але гроші — це не все. Ще є відчуття якогось задоволення… Ах, да! Чорт побери! Мало не забув! Правильно! Бронька радісно й грайливо засміявся:
— Ні, нічого такого я не пам'ятаю… Офіцер той, заню-ханий, тебе не побив? Ні? Тоді нічого не пам'ятаю.
Власне, Бронька нічого такого й не намагався згадати. Морочити голову! Йому було що згадувати й без того. П'ятсот лежали під подушкою. А крім того, хе-хе-хе.
— Розумієш, Хрнсапфе, от була дяді лафа! Такі дєлішки…
Словом, Бропьчину розповідь треба переповісти своїми словами. В мові Кульчицького було надто багато нецензурних слів. Що ж до цієї пригоди, яку розповів він щойно Сербинові, — звично ламаючись, хтиво підхихикуючи та солодко звиваючись під паркою, гарячою, пітною ковдрою, — то на цей раз в його розповіді не було й одного друкованого слова.
Діло було так. Станцювавши вальс, Бронька остаточно вирішив, що його партнерша — дівчина на світовий рекорд, і дивно, як це він на неї досі так мало звертав уваги. Він узяв Катрю під руку і провів по залі після танцю. Катря горнулася до Броньчиного плеча. Їй було так гірко і самітно. Її так ображено. І хто? Людина, через яку вона стільки безсонних ночей проплакала в гарячу подушку. Христе! Милий Христечко! Ні, не милий — гидкий, противний, проклятий! Вона не хоче його знати!.. Бронька погладив дівчинці руку — вона чогось така печальна! Катря відчула подяку і симпатію. Він такий добрий. І почуваєш себе біля нього міцніше. На його руку можна спертися, йому можна довіритися. Але зоставатися на балі вона вже не могла. Вона запропонувала Кульчицькому піти додому. Вони ж якраз сусіди!
Ще допомагаючи їй одягтися, Бронька ніжно погладив їй плече й потиснув руку. Катря відповіла. Чому не відповісти? Він такий милий і добрий. Коли вони вийшли надвір, листопадовий вітер зустрів їх і зразу ж поліз за горжетку. Брр, який вітер холодний після безсонної ночі! Бронька підсунув їй свої руки. Його руки були теплі. Краще теплі руки, ніж холодний вітер. Коли вони минули колію і зайшли за ріг матеріального складу, Бронька раптом нахилився і поцілував Катрю в ліву щоку. Катря схопилася. Як він сміє? Що за жарти! Хамство!.. Але губи були в Броньки теплі і м'які. Над губою лоскотали молоді вусики. І так якось він впевнено і міцно поцілував. Катрю так, мабуть, ще ніхто не цілував.
Коли вони проминули депо, Катря вже відповідала на Броньчині поцілунки. Вона була така бідна. Їй було так жалко себе. Її так ображено. І хто? Сербин! Якого вона так любить. Чи пак любила. Тепер уже ні! Тепер вона нікого не любить і нікого не буде любити. Нікого й ніколи…
Сербин дивився на Броньку. Знову ламається чортів ламака! Знову брехні та хизи! Але серце стислося і в грудях занило. Жах липким холодом пройшов по волоссю, по шиї, по спині. Цього не може бути! Катря!.. Дівчинко!.. Люба! Проклята! Бридка!.. Убити Броньку!
На комоді стояло дзеркало. Велике і важке. Провалити голову зовсім легко. А он ще краще — молоток. Зелені кола пішли у Сербина перед очима. Вони спіралями викручувалися звідкілясь із кутка і лізли просто на Сербина. Одне за одним — як хвилі, як море, як млость.
Сербин надів кашкет і вийшов. Кульчицький щось кричав навздогін. Сонце світило яскраво і тепло. Сербин пройшов повз Катрину хвіртку, повз особнячок машиніста Кроса, повз широке венеціанське вікно. Там, за вікном, на білому ліжку з блакитними бантиками, ще спала Катря. Огида скорчила Сербинові горло, груди, цілого. Він проминув свій дім і пішов просто в садочок. В саму глибину, аж під паркан. Там він став і сперся лобом на темпу й зеленкувату від цвілі дошку паркана.
Жити не було ніякого сенсу. Падлюка! Сербин неодмінно уб'є його. А потім себе. У нього є вдома австрійський карабін. Воропаєв пропонує заміняти його на німецький «зауер» з додачею двадцяти карбованців. Двадцять карбованців Сербин якраз винен Кульчицькому. Він жбурне йому їх у морду і застрелить з німецького «зауера».
Сербин зірвався. Очі його палали сухим полум'ям. Він підбіг до паркана і підплигнув. За мить він уже сидів на ньому. Ще за мить він уже сплигнув на той бік. Він упав просто на купу сухого листя, зразу за будою Карачуна. Карачун здивовано визирнув з буди. Він не гавкав. Чого йому гавкати? Цього сусіда він знав. Це ж той, що плигає через паркани, ламає айстри і ставить їх його хазяйці на вікно. Карачун виліз із буди і, ліниво помахуючи хвостом, пішов назустріч. Він був все ж таки здивований. Адже тут айстр не було. Айстри в квітнику. А тут тільки буда та купа сухого
