Під Савур-могилою - Андрій Хімко
Десь за годину бою, в який хан, вигнавшись вершником на курган, слав та й слав, як на муровану стіну, свої булуки. Із мертвих коней і убитих ординців створився цілий захисний вал, і січовики з мушкетами, луками та навіть списами перейшли під захист тих куп, стріляючи татарам прямо в вічі та кидаючи в них зблизька списами. Хан бачив, що бойовище точиться не на його користь, як бачили те і його підлеглі, несучись белебнем на схованих у ровах, за земляними валами січовиків. Аги окремих булуків, щадячи своїх воїнів, неохоче йшли на приступи, породжуючи в ханському війську розбрат і непевність. Лякало їх і забобонне марновір'я в «шайтана» Сірка.
Так у запеклому бойовищі обидві армії застала й ніч, тиха, із сюрчанням коників і падпадьомканнями перепелів навкруг двох таборів; так настав і ранок, поновивши з двобічний наступ орди, яка озвіріло кидалася на козацькі шанці, втрачаючи, на втіху козакам, все більше вершників. Сірко радів, що в несамовитій запиленості хан втратив чимало своїх воїнів, а в його шанцях-ровах за другоніч лави поповнилися стрілами, списами й арканами за рахунок тихих вилазок.
Третьої безсонної ночі, наказавши наловити ханських коней-бахманів та познімати з ординських трупів одяг, Сірко переодяг загін запорожців, посадив їх охляп на бахманів і послав обхідно в потилицю ханові, наказавши під'їхати, як відновиться бій, і вдарити зненацька орді в спину.
Хан сприйняв переодягнутих козаків за свою підмогу, і, коли Сіркові пішці та засадна сотня вершників на чолі з кошовим під пальбу своїх мортир і гаківниць пішли в наступ, ханське військо, розраховуючи на підкріплення, ожвавилося, а второпавши опісля обман, кинулося врозтіч, вигукуючи в паніці: «Шайтан! Урус шайтан!»
Сірко, наказавши Овсієві Шашолі вести пішців, батови й начиння через переправи до Чорної Долини, з верховим козацтвом понісся на ординські безладні лави, які стрімголов тікали за ханом у глибінь Криму. Дзвінко співали жайвори в небі, ляскотно підпадьомкали перепели, а козаки довго ще гналися за втікачами, аж врешті спинилися й повернули коней у зворотну путь.
— Ловіть, хлопці, коней, збирайте ятагани, мушкети, набої, ронди, добрі списи, сагайдаки й стріли,— наказав кошовий козацтву, над'їхавши.
Біля шанців, куди вони під'їхали згодом, козацьких трупів уже не було. Сірко пошукав поглядом могили, побачив свіжозагорнутий землею шанцевий рів, зійшов з коня, перехрестився в мовчазному поминанні й мовив: «Царство вам небесне й пухом земля, побратими!» Те саме зробили й усі інші вершники, і лави, зладнавшись, пішли за кошовим на Сиваш.
«Ординців поховають їхні родини,— подумав Сірко, оглянувшись на поле битви.— А ханові ми надовго відбили бажання людоловити. „Ми б і все Ханство повоювали, коли б того хотіли“,— згадав він окольничого Перхунова.— Стільки ж то тисяч ясирників ми звільнили цього разу? Десь, мабуть, тисяч п'ятнадцять буде. Та й полонених значно більше тисячі чи й цілих дві»,— втомлено підбивав кошовий отаман бабки походу.
Опалі води та вітерець, що зганяв їх у море, допомогли козацьким потугам, батовам і пішцям з ясирцями, полоненими й худобою переправитися через Гниле море, як і планував Сірко, на Каланчак і Кочкар, у Чорну Долину, де було влаштовано цілодобовий відпочинок і обід. Кошовий заснув без обіду, як лиш стали на бивак у долині, бо вже коло Куюк-Тука і Джимбулука спав на ходу, ледь знаходячи сили не впасти з Велеса.
Незважаючи на те, що в Чорній Долині скупчилося разом із полоненими ординцями понад двадцять тисяч людей, їжі для всіх вистачало, але казанів для приготування страви було мало. Годували, за давнім поконом січовиків, спочатку дітей і ясирників, услід їм — полонених ординців, а вже за ними козаків. Годівля стовпища людей не припинялася день і ніч.
Поки кошовий Сірко спав під отаманською кантарою після трьох діб бойовищ і пильнувань, його двічі відвідав джура Назар Оскарко, двічі — побратим Фрол Міняй і з п'ять разів — колишній дворецький, а тепер муж Настки Нечахової, Явтух Халява. Його, як і Сіркову сестру-зведенку та її дорослих синів — Ярула, Аліша, Айдара та Абаша, бо Явтухова дочка Роксана була ще малою,— гнітив розор їхнього обійстя, хвилювала невідомість. Прихильне ставлення до них отаманів Міная та Оскарка і їхніх козаків не компенсувало втрати усталеного буття в Ханстві. Тим журилася разом із синами ханум Настан, безперервно плачучи, журився і Явтух, намагаючись вияснити в Сірка долю свого теперішнього роду і худоби. Вівці його гналися окремо, а воли-буйволи та коні, хоч і поклеймовані, змішалися з іншими табунами й чередами. Навідуючи Сірка, вертаючись і радячись із дружиною, Явтух згоджувався щось виділити січовикам за звільнення і тішився тим, що Настка, сполохана самочинним їх вивозом, йому не перечила, а лиш говорила: «Роби все, любий, як знаєш».
Першого, що застав їх у Чорній Долині ранку, Явтух почав радитися зі старшим пасербом Ярулом, як їм бути, і виявив, на подив собі, що той це їхнє звільнення вважає полоном, що Ярул, як і брати його, при першій можливості повернуться, хоч би й голі, в Ханство. Явтух не повідав того Настці, а осідлавши коня, погнав у голову лави до кошового, що вже снідав.
— Хліб-сіль пану кошовому,— припнув він коня до полудрабка.
— Дякую, прошу до сніді й тебе, пане Явтуше,— Сірко був бадьорим після спання.— Як ся маєш, як сестриця моя і чада її та підсусідки?
— Та як? — тягнув Явтух.— І я, і Настка, коли по правді, втіх маємо не так і багато, а коли взяти моїх чотирьох пасербів, то ті й зовсім, як,
