Під Савур-могилою - Андрій Хімко

— Марна мова,— доїдав Сірко сніданок.— У тещі Ївги на перший час можна жити, а згодом і на своє помешкання розживетесь.

— А що буде з нашим табуном, чередою та отарою? Адже там пастівники неблизькі, як знаю? — вищупував Халява становище.

— Частину, як схочете, продасте на крам-базарі, а частину лишите при дворі. До зими й сіна настараєте, збудуєте загороди та стайні.

— То, даруй, Січ у нас за звільнення нічого не візьме?

— По покону січовому, знаєш же, ми нічого в свого люду не вилучаємо, а ще й допомагаємо ясирцям, як маємо можність,— перехрестив себе Сірко по сніданку.

— А де ж ви збираєтесь поселити ясирців, що не мають куди податися?

— Це не найбільша морока для нас,— піймав себе кошовий на тому, що про те досі не думав,— є ще вільні землі з пасовиськами і по Кушугумі, і на Конці чи в Посамар'ї.

— На Муравській сакмі? Яке ж то життя буде?! Чайкою при дорозі будуть гибіти!

— Всюди в нас тепер живеться людові, як тій чайці, пане Явтуше. Побудуємо січовою толокою бекети, обійстя, колиби. Зорганізуємо общинні чати, озброїмо осілкові сотні, поставимо храм, школу і будемо вартувати люд від лиха і брати подимне по двох роках на утримок, як і зі всієї Запорозької волості.

— В Капулівці при тещі Ївзі поле й пастівники сябринні, то як же нам доведеться жити? В сяберстві, чи що?

— Поле й пастівники сябринні, а обійстя — осібні, вам за пастівник належатиме платити від голови худоби, а одержувати від урожаю по числу працюючих на царинах.

Говорили ще довго про все, і в Сірка росла аж до обуру гризота, що звільнення багатьом ясирцям не в радість, і навіть його зведенці-сестрі Настці.

Дякуючи Явтухові Халяві за поміч у Батуринській цитаделі, Сірко запевнив співбесідника, що він по поверненні в Кіш віддячиться за неї, а на гризоти Явтуха, що чимало ясирців воліли б вернутися назад, звелів із болем переказати: «Убрусом дорога їм! Ми нікого насипом не тримаємо!»

— Проклятий Богом люд, більше нічого не скажеш,— говорив він ніби сам до себе, знімаючи з кантари сідло, щоб окульбачити Велеса, який загравально-ласкаво тикався губами в сергу у вусі господаря.

— Те, мосьпане отамане, найбільша правда твоя, нещасний народ, якщо він не має своєї держави, щоб за неї триматися,— скочив Явтух на коня без сідла.— То скажу, хай, хто хоче, вертається, поки ми ще не відійшли далеко? — чи то запитав, чи то повторяй сказане і, не чекаючи Сіркової відповіді, подався в хвіст розкиданої по Долині Лави, що ворушилася, муравилася та роїлася, скільки було видно.

— Бий, Панасе, в тулумбас на вируш! — наказав Сірко довбишеві, проводжаючи поглядом Халяву. Його брала гризотна досада і на Явтуха та Настку, і на інших, що не поцінували козацьких життів, покладених за їхнє вивільнення, а й знехаяли їх.

Випаливши люльку, Сірко вибив її об ручицю вже впряженої кантари, опоясався потугіше шабельтасом, застромив за нього на череві пістолі, почухав вухо з великою сергою, зняв тобівку з коня та приторочив її до сідла і легко скочив на Велеса, який, відчувши дорогу, затупцював радо на місці.

— Бий, Панасе, востаннє в тулумбас, і рушаймо! — наказав отаман і понісся на плескату Чорну Могилу, що ледь здіймалася над долиною, з одинокою дикою грушею на ній.

Коли над'їхав туди й зупинився та оглянувся, не повірив очам своїм: з непомірно довгої в'юнистої лавини, що ледь посувалася, стримувана вчорашніми ясир нішами, а надто коровами, буйволами, вівцями, відділялися спершу групки, а їм услід — ватаги вершників, направляючись повз козацькі шереги назад у бік Гнилого моря. Він не чув, що їм кричали козаки, але розумів, що там ішли суперечки. Велес відчув напругу вершника і затупцював на місці, а Сіркові на очі напливла сльоза, аж нічого не бачив. Отоді й прискакав до нього джура Назар Оскарко як ошалілий.

— Калибалик, пане отамане! — осадив джура перед Сірком коня.— Ясирці, ніби за твоїм дозволом, тікають назад у Ханство. То що скажеш?

— Перекажи курінному молодикові Якову Брекалу,— протер Сірко рукавом очі й перехрестився,— хай він, як лиш ми від'їдемо з балки, наздожене своєю сотнею поверненців і вирубає всіх до ноги, а майно й коней привезе й приведе назад у лаву.

— Але...— затявся джура, гарцюючи конем на місці.

— Що там ще, Назаре? — погрізнів у голосі Сірко.

— Твої однокашці між ними: Найда і Півторадні, то Фрол хоче вияснити,— боявся питати від себе Назар.— І не лиш вони, а й твої чотири небожі!

— Мої однокашці, побратиме, полягли майже всі у захисті віри Христової, люду та краю бідного, а небожі, коли б були рідні, мене не зміняли б на чужину, то перекажи виконати, як велю! — пустив Сірко Велеса і понісся навкіс до голови батови.

«Окаянний народ, раби, зрадці, потолоч, тварини, що поміняли віру рідну і вольність на пашу! — вичавлював він із себе, доганяючи передню кантару.— Прости мені, Боже, але вони поповнять силу ворога мого народу, який збиткується над ним