Під Савур-могилою - Андрій Хімко

— Ти,— пішов на нього Сірко,— царський покидьку, курячий смердючий виливню-бовтуне! — схопив він за барки сла.— Де знаходишся, питаю? — притиснув він його головою до стіни.— З ким говориш і кого ображаєш, рептуше й лакизо? — Сірко ледь володів собою.— Сядь і сиди мертво та слухай,— жбурнув він посла, як мішок, на лавицю.

— То що ми написали там, Андрію? — спитав після передиху.

— «Перекажи не ображати нас своєю зверхністю...» — прочитав писар, перелякавшись і сам Сірка.

— «Перекажи, твоя милість, твоїм двірським холуям, що ми самі вільні вирішувати про мир і розмир із нашими сусідами, царствами, королівствами і властителями, а служимо ми тобі через наше, а не твоє лихо. Твоя плата нам — дріб'язок та благістка проти життів, які ми кладемо за свою землю й люд, захищаючи і твою державу своїми плечима. Обмін із полону синовців Ромодановського і Скурати — не послуга моя, а людська милість до них, адверсорів! А присилати знову ойротів під мою руку без нашого прохання не поспішай, бо коні в нас бардзо ізнужденні походами та промислами, і я відпустив їх на відпаси, а ще в тому немає потреби, бо ординці нами присмирені, а нам треба готуватися до зими».

Сірко походив мовчки, кидаючи грізні погляди на Перхунова, що, онімівши зі страху, мовчав, вибив люльку об одвірок, продув її й повернувся до писаря, згадавши натяк йому, колодникові, царя в Грановитій палаті про знищення Ханства до пня козаками.

— Дописуй, Яковле, далі! — звелів тихо.— «Ото і вся тобі, царю, наша відповідь, а сла Перхунова в Січ більше не присилай, бо за образу моєї лицарської персони я його не по покону задушу, а нам, як знаєш, покони рушити нешпетно, адже то звичай лише монархів. Сірко».

— А що ж із клейнодами та булавою? — після мовчанки боязко запитав Перхунов, перепуджений провалом своєї місії.

— Відвезуть наші депутатці, щоб нашого правобічного гетьмана і його штандарти твоїми руками не поганити! — був гепсом прикінчений отим посланець.— Виїжджай завтра засвіт зі своїм супроводом і більше не попадайся мені на очі! — наказав Сірко так, що Перхунов, задкуючи, посунув у двері, радіючи, що живий.

Покинув Січ Ян Завіша, йому вслід зі стрільцями поправився Василь Перхунов — Лупатий, як охрестили його козаки, а з Чигирина на Москву з турецькими санджаками-штандартами та сотнею козаків поїхав Дорошенків брат Андрій, як Сірко випровадив Саву Шашолу-Шашіля з Дорошенковою булавою, знаменом-прапором та бунчуками, а ойротів в чотири тисячі шабель із Казбулатом Муцаловичем, князем черкеським, присланих царем, відпровадив назад, пославшись на неготовність Січі воювати, і сам взявся з писарем Андрієм Яковлею приводити до ладу січову переписку з дворами, найперше написавши мирного листа ханові Селім-Гіреєві.

— «Сусідський володарю й хане Селіме! Ми, козаки запорозькі, тобі достатньо сказали, що за всі підступи й людоловства твоєї орди та нешпетні зради твоїх домов ми віддячуємо і ще віддячимо належне, і ти в нас у невиплатному боргу, та за людяність ми ладні платити людяністю, ти це, володарю, врахуй, а ще, бачиш сам, ми не бажали полонити тебе в останньому поході та підкорити твоє Ханство під нашу руку, а лише належне сказати тобі збройно, бо слів ти не розумієш, що нам посильно тебе скорити і взяти під свою державу»,— спинився проказувати Сірко, походивши.— «Отож помисли, чи варто нам навзаєм знищуватись і далі,— продовжив він,— а чи жити як добрі люди, у мирному сусідстві та помочі. Переключайтесь із жалувань, людоловств та дуванень на мирну працю і з неї живіть, як живе спокону й наш, і інші народи на землі. Сірко».

Поставивши свій підпис, кошовий відпустив писаря і ще довго ходив із закутка в куток по канцелярії, прислухаючись до рипу делівок і гамору молодиків у дворі, які вишколювались під призвідством Остапа Васютенка на конях і пішо у вправності стріляти з луків, кидати списа, шаблюванні та галопній їзді на конях через перешкоди.

По останньому поході на Ханство Сірко особливо відчув, що він уже геть не молодий, і те змушувало його думати про наступника з молодших, а такими були одиниці, що смутило його й навіть лякало.

Доброхітна здача міста з метою його ощадження й збереження, відкриття військам Самойловича й Ромодановського воріт на всіх заставах і замкових брам гетьманом Дорошенком при двох тисячах добротного війська в Чигирині заскочили обох царських служак непередбаченістю. Були здивовані тим і Січ, і Великолужжя, і всі волості Гетьманщини та Слобожанщини. Запорозький Кіш в особі Сірка листовно попередив царя й обох привідців військ: якщо вони вчинять розправу над чиґиринським гетьманом, Січ негайно піде на вибори нового гетьмана і відплатить як Самойловичу, так і Ромодановському. Це змусило царя вернути козацькі й стрілецькі війська ні з чим на Лівобіччя. Гетьман Самойлович, зваживши на настрої у своєму війську, попросив царя не чіпати Дорошенка, але й не приймати його, суперника й претендента на всеукраїнське гетьманство, у своє підданство.

Цар пристав на це і не без видимих причин. Вплинула передусім коронація Сеймом Яна Собеського у Кракові, завдяки чому відпала надія стати володарем Польщі. Сприяла й депутація січовиків, яка, окрім Дорошенкової булави та клейнодів, привезла цареві й листа про наміри січовиків провести в Крюкові вибори гетьмана на Вальній раді для обох Гетьманщин.

Та найбільш вплинула на все, мабуть, реабілітація султаном, ніби на прохання Константинопольського патріарха, Юрія-Гедеона-Георгія-Венжика Хмельницького, випущеного із Семибаштової цитаделі Едикуле з титулом князя русинського й сарматського та запорозького гетьмана, який, за задумом Порти, у перспективі охоплював і підпольських та підлитовських, і всеслобідських, смоленських, Переяславо-рязанських, білгородських, донських та іних