Під Савур-могилою - Андрій Хімко
Після прилюдного осуду й смертного вироку злочинцям кошовий Сірко помилував їх заради дванадцяти дітей у Клима і по вісім у його напарників, замінивши смертну кару палочними побоями і відпровадженням їх до воєводи Ромодановського за великою винагородою. Більшість козацтва була обурена, але промовчала, влаштувавши злочинцям такий палочний вияв волі, що вони піднялися на ноги лише через місяць. Тоді ж із помосту Сірко оголосив про вихід всіх плавних плотів на Дніприще та в море для промислу над турчинами на чолі з чорноморцем, Савиним братом Іваном Брекалом, а кіннотників — до коней на пасовисько.
Лавро Гук сповіщав кошового, що хан стоїть під Каланчаком і біля Білих Колодязів на випасі також з ледь живими кіньми в очікуванні походу. Самойловйчів посланець Борис Моршевський, потрактувавшись із крулем Яном Третім, із п'ятдесятьма вершниками-супровідцями вернувся через Львів назад у Батурин, а до лівобічних переправ і поромів на Дніпрі наблизилися потуги гетьмана і Ромодановського із слобідського козацтва, готові, переправившись, напасти на Чигирин.
«На вашій чарівній землі схрестилися шляхи бід, лих і нещасть, то робіть щось, борючись із адверсорами, щоб того позбутися, доки є можність, але певним спасінням є ваш спай із королівством та Литвою, яким прийдешній час грозить отак же!» — волав Собеський через Яна Завішу в новому листі до січових значкових та знатних і знакомитих чільців, не звертаючись у гніві до Сірка і осуджуючи його домову з ханом про пастівництво.
Писав коротко і безпосередньо Сіркові й небіж Якубко. Окрім віватів, відомостей, що «мати, ханум Настан, дуже зараз є в помочі нещасним своїм краянам, як родакам, і дуже зажитна по ойцю, а він, як магістр наук, вишколює молодь і є радцею при колегіумі Краковскім», небіж просив «мілосного дядька» розрізняти скороминуче від длугочасного та «зважати на зичливі багнення добра йому яснішого круля пана Яна і всеї його зичливої до українців родини». В кінці небіж запрошував «дорогого дядька Івана» прибути до Варшави, де його світлість круль прийме його, як рідного. «А ще,— насамкінець плачно писав небіж,— багну зобачити бабуню Ївгу і її край та побувати у вашій доблій Січі, доки не ошлюбився». Підписався він: «Ваш бардзо доброзичний Якув Чемерис во власнєй особє».
Розтеребили кошового листи круля Яна і небожа Якова, нагадавши Сіркові і про зведенку-сестру Настку, і про власну старість та інше життя людей на грішній, землі — у спокої й достатках, у гараздах і добрах, у розквітах. Його довго мучило оте «скороминуче й длугочасне» своєю незрозумілістю — не міг збагнути, для чого і до кого сказане.
«Ні, проти Польщі тепер нам воювати марно! — приходив до висновку Сірко, в тисячний раз міряючи бурдюг.— Але коли ж ви, трикляті ляхи, зрозуміли, що ми для вас були суком, на якому ви пиндючно сиділи?! Скільки взяли ви кращих наших життів, щоб до того розуміння дійти?! Століттями ж стриміли ми, конаючи на ваших, окаянні, палях... Так-так, без повної поразки, мабуть, всякий людин не спроможний зрозуміти тієї істини. Я переконався в тому аж у Сибіру, про те і грішний крутій гетьман Демко мені торочив, те твердив і генеральний його осавул Павло Грибович, опинившись із побратимами-втікачами аж у Сучаві. Але цікаве інше: як цар-кат дізнався, що та втеча започата моїм заміром і коштом? Ні, не сплять цареві вивідники! Рівних їм немає на землі! Ой не сплять, сучі сини!»
Другого дня Лавро Гук привіз Сіркові новини: польські війська готуються до відступу в Поділлі, Дорошенко послав гінців до хана в поле і до султана у Високий Поріг з проханням помочі, а посланий крулем Яном у Москву амбасадор Олександр Кладницький вернувся ні з чим, бо цар закусив вудила і закопилив губу так, що не підступитися, не схотівши навіть вести з Кладницьким перетрактовку, особливо коли дізнався, що той хоче вести мову про Смоленщину та Україну. У Посольському приказі Артамон Матвєєв-син сказав, що милістю Божою цар і государ не має на те часу, бо заклопотаний вирішенням із турецьким султаном через свого сла, стольника Тяпкіна, долі самої Польщі.
«Он воно як кінчається все для вас, пиндючні ляхи!» — шкода було Сіркові Яна Собеського.
Гук сповістив також, що січові коні тепер, як вітри, дужо гасають у полі, що полки Ромодановського і Самойловича позапозавчора вночі перейшли Дніпро в Стайках, напали на Канів, Черкаси, Ржищів і Корсунь, і хоч їм здалися всі без бою, вони забрали силоміць чоловіків і парубків і поправторили їх до Сибіру, а жінок, дівчат, старих і малих, мов ясирників, погнали на Лівобіччя. Плач, зойк, крик і лемент та голосіння були такими, що й сусідні села, засівши в лісках та очеретах, їх чули.
Сірко спішно скликав січову раду, яка порішила, що для припинення подвійних ясирів: ордою й турчинами, з одного боку, і стрільцями Ромодановського та козаками Самойловича, з другого, зважаючи на призначення крулем Яном ув'язнення Марієнбурзької фортеці, колишнього гадяцького полковника Григора Гуляницького правобічним гетьманом по його звільненні, слід просити Дорошенка піддатися цареві при умові скликання Вальної ради в Крюкові для виборів єдиного гетьмана. Дорошенкові посланці, що прибули на раду, на те негайно згодилися, але Самойловичеві на чолі з Максимом Черняченком запротестували. Та рада все ж вирішила сповістити царя про здачу Дорошенка, обійшовши Самойловича.
За два тижні цар прислав у Січ окольничого Василя Перхунова з протестом проти того, що Січ і Сірко вирішують за нього, милістю Божою царя й государя, долю його держави, і з повідомленням, що він відмовляється прийняти Дорошенка
