Під Савур-могилою - Андрій Хімко

Вислухавши написане, помовчавши, кошовий вмокнув гусине перо в каламар і підписав: «Власною рукою — Сірко».

— Пиши, пане Андрію, далі,— знову, зітхнувши, почав він проказувати: «Знакомитий мосьпане гетьмане! Мельдую тобі цією цидулою-епістолою, що гетьман Дорошенко для спокою в краї та припинення твого ясирства на Правобіччі згодився передати цареві клейноди й штандарти зі всім Правобіччям та просити його згоди на скликання справдішньої Вальної ради в Крюкові для вибору гетьмана. Ми почули, що твоя милість багне умовляти нас не йти під руку аґарян і не якшатися з Ордою, то цього, можний пане, не було й не буде, але, живучи в сусідстві з кочовиками-тайшами, ми захищаємо і тепер Лівобіччя та царя, обагрюємо свої землі власною кров'ю за віру Христову й вольності, не будучи при тому хижими звірами до Орди, коли вона буде дотримуватись миру з нами».

І знову писар Яковля повторив: «Дано це...», а кошовий в кінці наскрибав: «Сірко».

Того дня Сірко продиктував Яковлі епістоли й братові гетьмана Самойловича, протоієреєві ромненському Мартинові, Київським митрополиту Йосипові та архімандриту Інокентієві і переяславському полковникові Войці Сербину. Пізніше, відпустивши Яковлю, він проказав джурі Назарові Оскарку листа дружині Софії, побратимові Сабрі, зятеві та донькам у Мерефу. Ті епістоли ніби облегшили його нездужання, надто коли він пішов навідати січового екзарха Петра Буркуна, захопившись гадкою, про яку написав і митрополитові та архімандритові в Київ.

— Слава Богові нашому Ісусові,— зустрів кошового в бурдюзі-колибці при храмі екзарх, хрестячись.— Ласкаво прошу сідати на скамницю та обрадувати чи опечалити мене, чим Бог послав, бо не часто ти набридаєш, дорогий гостю, брате й чільцю наш, і Богові, і мені, хай Всевишній простить тобі.

Говорили приязно, довірливо, як друзі, про Січ давню і теперішню, про писаря Семирозума і екзархів отця Данила Тукальського та Михая Гунашевського, про сидіння в Азаці під чільством гетьмана Півторакожуха і нещастя та різношерстя в краї й Коші тепер, про ясирства воєвод і Самойловича та правторення до Сибіру чоловічої людності з Правобіччя царем.

— Тебе, певне, щось приватне привело до мене, знакомитий чільцю, то тішуся, що й вечерею маю можність пригостити, з радістю прислужитися тобі,— спробував господар перевести мову на щось конкретніше.

— За вечерю дякую, отче-брате, а привело мене і приватне, і огульне-кошівне та общинне,— почав Сірко.— Написав із Андрієм Яковлего епістолу митрополитові та архімандритові, бо ж вони не дуже в ладах там, щоби-сь склали поминальник усіх гетьманів, отаманів, сотників, а по можності й козаків-краян, які полягли за рідну землю й люд наш, для читання із вівтарів у поминальні неділі по наших поконах, бо забуваються їх імена, то, може б, і твоя милість до того прилучилася, як свідуща, в нашій альма-матері вольностей, започавши та одобривши ту справу? Для пам'яті велика потреба в ній, отче й брате, тепер!

— Чудовно, доблію наш і реґіментарю! — вигукнув екзарх у захопленні.— Віднині ж засяду, перегляну всі січові люстрації і пам'ять власну, спишуся з митрополитом Мелентієм Дзиком у святому Києві, із сином панотця й літописця Михая Гунашевського Василем у Львові, з іншими богословами, бо за регулами нашими це обов'язок мій, брате й лицарю, але...— підняв догори вказівця екзарх,— може б, січова ґамза знайшла можність до насипних поминальних свят ошатнити наш цвинтар огорожею, замінити хрести, що потрухли, побудувати та обладнати каплички там.

— На те твоє святе зачинання, отче, кошти в ґамзі знайдуться,— почав округлятися Сірко, бо хотів запалити люльку, а в отця те робити було нешпетно.— Погутарю завтра із скарбником, щоб дав тобі кошти, та й кермуй тим належне, мосьпане Петре,— звівся він і пішов до виходу.— Лишайся в Бозі!

Ходи й ти в Бозі, доблію наш! — вклонився екзарх Сіркові на прощання.

«Так-так, заміна вже обом нам потрібна, отче,— думав Сірко, згадуючи, як тремтіли пальці екзарха, коли вір брався за хреста.— А мені ніби попустило вже»,— не відчував він денної слабості.

— Жду вас, пане кошовий, даруйте,— зустрів Сірка Лавро Гук біля бурдюга.

— Щось стряслося надзвичайне? Присідай на пенька чи на лаву, сотнику, та оповідай, а я запалю зіньківку, бо в отця Петра не міг того вчинити. Змучений ти, бачу, сотнику. Щось важливе скоїлося? — повторив.

— Скоїлося. Ібрагім-паша правториться двома рукавами яничарів на Бар і Рашків: вершниками-спаґіями і пішцями-секбанами. На переправі в Кілії мої кобзарі нарахували в них на волячих гарбах тридцять три гармати, бачили багато набоїв і пороху. Стала посудитися в наступ і орда на Чорному острові, а взнати куди — не пощастило,— повинявся сотник, охрипнувши, видно, від безсоння й довгої їзди, бо очі мав заслізнені й запалені.— Вершники наші з Мискою та пішці з Волошиним у Придністров'ї відрізали в Ібрагім-паші добрий булук із провіантом і зброєю вночі і щасливо втекли на два боки, то невбарі будуть обидва вдома, але, як твердив бранець, якого ми піймали біля Колодязів і при спробі втечі забили, йшов сповіщати Дорошенка про швидкий ханів прихід на поміч за добрий гарач.

— То Миска й Волошин, окрім батов, полонених не мають? — роздумував Сірко.

— Полонених всього дев'ять, а батов не мають, бо як же б вони втекли з ними, буйволячими?! Переклали майно, пастрому, знамена-штандарти та одяг на осликів Ібрагімових та на своїх коней і розійшлися — кінні по собі, а пішці по собі. Ібрагім-паша кількох яничарів-чатових засік канчуками за те, що проспали обоз, але гнатися й шукати не став, вирушивши знову в путь.

— Іди, Лавре, спати, а вранці прийдеш до мене знову,— порадив Сірко сотникові.— Я за ніч, може, щось придумаю.

— Коня я запалив геть, полковнику,— зізнався вивідник.