Вітри сподівань - Володимир Кільченський

— Чого смикаєшся? Хочеш — лізь… Погрієшся побіля них, а то ще й оковитої дадуть… — процідив крізь зуби Голота.

Уже вся десятка зібралася побіля Санька, і козаки, немов зачаровані, поглядали на ворогів, дивуючись їхній безтурботності. Та ляхи вже встигли випити й оковитої, і від вогнищ почали відлучатися в особистій потребі поодинокі постаті.

— Оце зараз якийсь панок навалить мені на голову, то я йому… — нервував Таранда.

— Омельку, дочекався ти свого часу… Підводься і йди прямісінько до отих возів, вдаючи з себе захмелілого, а трапиться хтось із «нужденних» — ти його по загривку — і тягни сюди! — впевнено мовив Голота, а Титикало ще й підштовхнув Омелька.

Той підвівся і, мугикаючи два-три слова польською мовою, петляючи ногами, пішов до табору. Коли його вже не стало видно, Титикало схопився на ноги і майже побіг за Тарандою. Санько наказав усім розтягнутись ланцюгом і відступитися назад. Попереду все було так, як і раніше, тільки голоси польських старших кликали на відпочинок. Почулися важкі кроки, й перед ними з темряви виринули Титикало з Тарандою. На спині в Ілька була важка ноша — ляський полонений. Козаки, не криючись, «тарабанячи» по черзі непритомного поляка, побрели до своєї схованки. Уже в таємному прихистку Санько допитав ляха і, дізнавшись про задуми війська короля, одразу ж почав споряджати бранця для доправлення до головного війська.

Наступного дня загін Санька сидів у балці, не висовуючи з неї й носа. У дозорі чатували обачні та витримані козаки, а що коїться нагорі, передавалося ланцюгом до десятника. Не раз поряд з ними проїжджали польські роз’їзди, та ніхто не розгледів козацької хованки.

Уночі повернулися вістові з пильним наказом від сотника Гунти. Голота, вислухавши Притулу, зібрав усіх до гурту й оголосив під страхом зневаги: в разі полону — заподіяти собі смерть, без наказу на ляхів і не дихати, в разі зіткнення з їхніми роз’їздами — не випускати жодного з рук! Козаки здогадалися, що тут розпочалася гра Хмельницького з Казимиром, тільки щось вона ставала схожою на те, як кіт бавиться мишею.

Таранда, почувши жорсткий наказ, ображено озвався:

— А я ще позавчора на розвагах вузла зав’язав…

Козаки тихо похихикали в кулаки, але кожний зробив собі зарубку в пам’яті.

Наступного дня загін Санька Голоти з’єднався зі своєю сотнею в дубовому гаю неподалік містечка Зборова. Радіти зустрічі довго не довелося, вороги не чекали. Навколо Зборова швендяли польські роз’їзди від десятка до сотні, а то і двох сотень вершників. Шаргородська сотня, зіткнувшись із численними польськими гуртами, могла миттєво загинути.

Сотник Гунта, немов рідний батько, опікувався своїми козаками і, розділивши сотню по два-три десятки вершників, направляв в усі боки на вивідини, забороняючи вступати в бійку з ляхами.

Другого дня до дубняку почали збиратися козацькі полки й тихо, хоч мак сій, осідали в лісі. Десятка Санька Голоти шукала місце для татарського табору і, визначивши його, зустрілася з татарським Джаум-мурзою та провела його чамбул до визначеного місця побіля одного з рукавів Стрипи. Далі десятка Голоти заспішила до свого табору в дубовому гаю, і на шляху до табору його досвідчене око запримітило, що вся місцевість навколо Зборова кишіла озброєним людом. Шаргородська сотня збиралася стати на ночівлю — одні привозили бранців, інші поверталися з рештою свого загону. Увечері Гунта отримав наказ стежити за греблею через річку Стрипу та визначити початок переправи війська Яна Казимира на її лівий берег.

Наближалося велике свято християн — і для католиків, і для православних — Успіння Божої Матері. У переддень свята святі отці приймали від козаків сповідання, воїни каялись у своїх гріхах і приймали святе причастя. Після нічного поневіряння понад містечком та річкою, мокрі від частого дощу та заляпані багнюкою, козаки впорядкували в першу чергу коней і викупувались у невеликому озерці, вочевидь, утвореному від густих злив цього літа.

— Вимили багнюку, якби ще душі обмити, а їх не так швидко очистиш! — весело примовляв Титикало, натягуючи на себе мокрий, щойно випраний одяг.

Тут і Таранда докинув жартів:

— Воно правда, на вас гріха багато, а я ще молодий. Який на мені гріх? Хіба що ляхів чималенько згубив.

— Ти, Омельку, не плети, дурню, гріхи над нами тяжіють від роду нашого, а втім, в тебе їх уже немов на приблудному собаці реп’яхів, — посміхаючись, мовив Ілько.

Десятинці, почувши незлу суперечку своїх друзів, погоджувались, що каятися потрібно всім.

— І старий, і малий у гріхові первородному! — напоумив усіх Притула.

— А я не згоден, відмолюватиму свої… Я ж не знаю гріхів рідні моєї! — чогось гарячково відповів Таранда.

Санько мовчки слухав суперечку своїх десятинців-грішників, а потім мрійливо мовив:

— А я серцем відчуваю, де я перед Господом згрішив, і душа моя часто вилітає з мене і летить до Почаєва молитися… Добре, затишно там їй. Почаївські ченці загоїли рани мої тілесні, і душа моя прагне весь час на поклін до того святого місця, до монастиря, — задумливо завершив розмову Санько.

— А зараз ходімо послухаємо молитов, вклонимось Спасителю нашому! — запросив Голота своїх, що вже починали збиратися побіля польового вівтаря.

— Ти, Богомати, при породженні залишилась Дівою і в Успінні своєму