Вітри сподівань - Володимир Кільченський
Селяни захвилювалися та почали розглядатися на всі боки, аби чимсь уперіщити зухвалого козака. Кинулись до возів і, взявши в руки ціпи, швидко повернулися, а один з тих, кого звали Овсійком, вигукнув:
— Не зашкодимо, якщо розрахуєшся. Ти знай, ми солтиси,[123] нас ще ніхто не підкоряв. Одного встигнеш забити, решта — замолотить ціпами вас на порохню!
— Оце тобі й на, я до них з торгом, а вони — ціпами! — здивовано мовив Титикало.
А Дмитро вже стояв, тримаючи ногу на стремені своєї Шпички, та все ж озвався:
— Я віддам за сулію, маю трішки грошей. Облиште, знаю я цих солтисів!
Титикало задоволено показав рукою в бік Бухвака, і той Овсійко підійшов до Дмитра і взяв гроші за сулію. Солтиси швидко розійшлись по хурах, та перед бродом майданчик враз заповнило десятків зо два верхових козаків.
Санько Голота гарцював на Воронькові перед хурами, а Павло Шкіль перегородив зі своїми підхід до річки.
— Стривайте, хлопці, ми з вами сперечатися не станемо, а погомоніти конче потрібно! — крикнув Санько.
Солтиси озлоблено поглядали на Санька, та все той же Овсійко заспокійливо підняв руку і підійшов до Голоти. Титикало залишив коня проводарю Дмитру і наблизився до перемовників. Мовчки слухав Голоту і, коли той закінчив говорити, мовив:
— Десятнику! Хлопці — це не простаки і за своє добро загублять своє життя і когось із наших… Нащо гріх на душу брати?
Санько зиркнув на свого побратима, а Ілля провадив далі:
— Будемо з ними домовлятися добром, є в мене така думка — на їхніх хурах замість них до ляхів у табір проникнути.
Голота відійшов убік, і Титикало виклав свої наміри: оплатити їхній крам та притримати селян під охороною до їхнього повернення з вивідин. Ця думка і Санькові припала до душі, але був чималий ризик не повернутися назад. Погукали радитися Шкіля, той також був відчайдухом і загорівся бажанням хоч зараз прямувати до ляхів у пашу.
— Вам би скоріше на палі повисіти, говоритимемо з цими сміливцями, згодяться вони за сплачений крам дожидатися своїх хур чи накивають п’ятами і — прямісінько до ляхів… — виклав свою думку Голота.
Чекати не було часу, тож послали за їхнім старшим візничим Овсійком. Санько виклав перед ним їхній задум, а той слухав, невідривно поглядаючи співрозмовнику у вічі. Недовго тривала розмова, і він дав згоду: взяти за крам гроші, а коней з хурами дати в борг.
На трьох хурах збиралося виїжджати п’ятеро козаків. Титикало залишався за головного, хоч як він не ремствував, а доведеться якийсь час старшувати.
Селяни переносили особисті пожитки на одну зі своїх хур, а козаки обмінялися з ними чимось з одягу, готуючись у дорогу. Раптово до переходу з правого боку наблизились декілька хур, і Павло Шкіль кинувся через перехід до них. Мандрівники готувалися і собі переходити річку, не звертаючи уваги на козаків. Через якийсь час мандрівники вже обіймалися зі своїми краянами, що прямували на схід з крамом. Козаки чекали, доки вони вгомоняться, не зовсім розуміючи тієї мови, якою вони розмовляли скоромовкою. Та Бухвак повідомив Голоту, що вони домовляються про торги їхнім крамом у Вишнівці та чим можна завантажитися, ідучи назад. Врешті-решт мандрівники уговталися, і Санько розпитував, звідки і куди вони прямують. Один зі старших цієї четвірки хур, Бойко Стефан, жваво відповідав на запитання Санька. Виходило так, що вони, прямуючи через Зборів на Залізці, ніде не зустріли польського війська і хотіли б далі їхати до Кам’янця, аби спродати свій крам та вироби зі шкіри. Овсійко стояв, слухаючи своїх краян, і розгублено мовив:
— А нам у Вишнівці було наказано спродати харч побіля Олієва війську короля Казимира та дістати добрий куш!
— Не сумуй, Овсійку, ми вже дали тобі гарні гроші, а хто з’їсть цей харч — тобі що з того? — сказав, сміючись, Санько, і всі гуртом зареготали.
Козаки розпрощалися з солтисами, котрі поїхали далі на Вишнівець, а Овсійко зі своїми перейшли вбрід Серет, знайшли придатну місцину й зупинились на ночівлю, спільно з козацькими вивідувачами.
Наступного дня аж до вечора Санько з Омеляном Тарандою, Маркелом Притулою, Давидом Корзуном та Ільком Титикалом, який умовив десятника взяти і його з собою, тряслися на шляху в бік Злочева. Під вечір відіслали вістових до сотні Назара Гунти і зупинилися на ночівлю побіля містечка Підлипців.
Зранку заїхали до містечка розпитати у місцевих про ляське військо і натрапили на кінний роз’їзд. Голота, учувши у вершниках ляхів, спритно зіскочив з воза і рушив їм назустріч.
— Великодушні панове, провіант доправляємо з Вишнівця. Велено тільки для королівського війська… Ваша мосць, дозвольте без перешкод… — улесливо мовив Санько до пишно вбраного вершника в срібляних латах.
Вершник на коні, до якого звернувся Санько, мовчки дивився на послужливого холопа, свердлячи його очима, і підняв руку вгору. З коня поряд з ним зіскочив якийсь княжий пахолок[124] і, кинувшись до Санька, штурхонув його по спині.
