Вітри сподівань - Володимир Кільченський

— Бери Притулу, вдвох воно надійніше. Живий будеш — повертайся… — напутив Омелька Санько, і незабаром двоє вершників заспішили до охопленого полум’ям обійстя Веретенюків.

Незабаром Санько побачив, як у бік переправи ринулись декілька хоругв і зім’яли козацькі сотні й татарські чамбули. Голота зі своєю десяткою наблизився до сотника і гукнув йому:

— Бачу, і нам не минути чаші сії!

Той почув і кивнув головою.

— Підемо спільно з Подільським полком! — крикнув Гунта, і сотня застигла в напруженні, доки сотні полку вишикуються у бойовий ряд.

Ляські вершники прочищали шлях до переправи, і передні лави от-от мали досягти мосту та греблі.

Почувся голос полковника:

— За кров братів наших, безкарно пролиту, гайда! До бою!

Тепер уже ніщо не могло спинити козаків, які почули клич до бою. Один поперед одного, вириваючись уперед, мчали козацькі коні навперейми польським хоругвам. Польські загони почали відвертати одним крилом кінноти від переправи, а ті, що не досягнули річки, стишили ходу, і от уже майже підготовлена до сутички з кіннотою козаків польська кіннота зіткнулася з першими лавами Подільського полку.

Десятка Голоти йшла в один ряд, і Санько, поглядаючи навсебіч, підбадьорював криками:

— Хлопці, бережіться списів, а на шаблях вам рівних немає!

Луки були вщент напоєні вологою, і коні не могли набирати швидкості при зближенні, але у ляхів їхні важкі бахмати також вгрузали ногами у багнюку, і вершники дивились уже один одному в обличчя, а досягнути зброєю не могли. З обох боків лунали загрозливі вигуки, кожна сторона хотіла залякати іншу ще до схрещення зброєю.

З обох сторін заляскали постріли з пістолів та мушкетів, а над головами козаків прошавкотіли ядра і глухо грякнули посеред ляської хоругви. Козаки, відчувши підтримку гармашів, з шаленим ревом зіткнулися з передніми лавами драгунів. Тепер уже був кожний немов один, вершники поділилися на гурти, десятки і, місячи кіньми багнюку, крутилися довкола один одного, вбивали, ранили, кололи списами. Прошавкотіли ще ядра, але до того вже не було нікому діла, кожний дивився у вічі ворога, маючи тільки одне на думці — заюшити кров’ю ненависне обличчя свого супротивника.

Міцні польські драгуни стрілися сотні шаргородців. Багато з них були озброєні рапірами, і в цьому місиві багнюки важко було уникати колючих випадів драгунів. Та й польські шаблі були довшими за козацькі; Санько бачив, як падали заюшені кров’ю козацькі вершники. Уже не раз Голоту рятував від удару збоку Титикало, та й побратим не залишався в боргу перед ним.

На їхню десятку накинулась численна ватага драгунів зі списами, роблячи спроби «виколупувати» з гурту козаків одночасною спробою декількох списів одного вершника. Голота знав ці ошуканські випади і закричав до своїх:

— Рубайте рукояті, трощіть списи!

Під сотником Гунтою забили кобилу Долю, і Назар ледве встиг зіскочити на землю. Санько побачив, як сотник метушиться поміж своїми та чужими вершниками, підрізаючи на чужинських конях попруги та розпорюючи їхні черева. «Попав, попав поміж двох вогнів сотник!» — майнула безрадісна думка.

— Усі до мене, пробиваймося до сотника! Натискайте! — закричав Санько, та замало було сил, щоби відтіснити ляхів.

Як на біду, у Гунти загрузла в багнюку нога, і він висмикнув її, а чобіт застряг. Назар зчепився з одним ляхом, стягуючи його з коня, але неподалік нього прудкий драгун довгим списом проткнув спину сотнику, і він, не випускаючи ляха з рук, почав опускатися, тягнучи того донизу. Голота, угледівши того злощасного драгуна, вихопив пістоля і пальнув йому помежи очі. А той лях, який не зміг відірватися від сотника, став жертвою Титикала. Дотягнувшись до ворога шаблею, Ілля розрубав його вздовж спини, і він тихо опустився обік конаючого Гунти.

Хорунжий Тадей Ганус бачив загибель сотника і, віддавши прапора шаргородської сотні Лук’яну Головні, заволав:

— Шаргородці, за кров сотника — смерть ляхам!

Почувши його могутній крик, козаки відгукнулися залізними голосами: «Смерть ляхам! Трощи! Кров за кров!» Гучніше почали виляскувати шаблі, частіше чулися передсмертні вигуки ляхів: «Матка Найсвятенша!», «Нехай жиє Річ Посполита!», «Сень[127] Марися!» Санько Голота, Ілля Титикало, Яким Палько, Петро Колодій, Лука Лінський вирівнялись в один ряд і потіснили ляхів назад. Ляські коні застрявали, задкуючи, і вже не один звалився на круп, скинувши вершника. Голота побачив, що на допомогу ляхам поспішає польський шеренговий[128] на важкому драбанті, а за ним потягнулося до десятка вершників.

— Ілля, хлопці! Знатні ляхи пруться сюди, стрінемо! Гуртуйсь! — кинув заклик Санько, і побіля них швидко утворилася купа своїх вершників.

Ляхам вдалося вибити з сідла двох козаків, і от перед козаками Голоти постав сильний загін ляхів. Шеренговий узрів Санька за старшого межи козаками і направив коня в нагруднику з блискучими бляхами прямісінько до десятника. Його посіпаки допомагали якнайскоріше дістатися козацького старшого та відрубати йому голову, посіявши сум’яття в лавах козаків. Титикало зметикував, до кого так із запалом рветься цей видний лях, і, вдало перетнувши прохід, зарубав двох драгунів.