Вітри сподівань - Володимир Кільченський

— Десятнику, а чи повірили Веретенюки. Мо’, я туди й назад? Ще раз скажу!

Голота поглянув у бік Омелька і співчутливо мовив:

— Нікого ти вже не врятуєш, один Господь може їх врятувати, ти поглянь навколо…

У сотні десятку чекала каша, заправлена салом, та по шматку м’яса. Куховар, подаючи миски, співчутливо говорив:

— Сьогодні всі наїдаються, тріскають, неначе востаннє, а нам велено — нехай лопають!

Козаки мовчки поїдали пшоняну кашу, напрочуд смаковиту.

Хто хотів, тому куховар кидав щедро з усім добросердям, не забуваючи примовляти:

— З’їдайте все, он уже дощ заходить, пропаде харч!

Голота подався до Гунти, і той обійняв його, немов сина, примовляючи:

— Дякую, Саньку, ти перший про переправу доповів… Богдан цілу ніч не спав, все вісті збирав, дякував нашим усім, і тобі також!

Санько знітився від такої похвали, а Гунта вів далі:

— Ти відпочинь, поки що наша сотня на винятковому розрахунку, встигнете хоч очі зімкнути, доки воно там закрутиться…

Козаки вже дрімали в наметах, а їздові турботливо доглядали коней, доки Голота звітував перед сотенним. Почався дощ, і Санько, забравшись у затишний намет, приліг побіля свого побратима Ілька, притулившись до його теплої спини.

Прокинулись десятинці одночасно від гуркотіння гармат та якоїсь невловної стривоженості на серці. Дощ уже перестав дошкуляти, але б краще він періщив, змиваючи пролиту кров та, можливо, загасив войовничий настрій козацького й татарського війська. Гунта почав приводити сотню до войовничого ладу. Чия буде перемога в сьогоднішній битві, ще ніхто не відав, окрім Всевишнього… Козаки зосереджено оглядали зброю, раз у раз виймали шаблі з піхов, щоб допевнитися вкотре, що лезо нагострено. Багато хто припасовував на груди панцирі та кольчуги, раніше взяті у боях.

Санько натягнув на голову металевий шлик, а доверху припасовував козацьку шапку, та в нього це не виходило. Титикало, поглянувши на Санька, мовив:

— А що це ти згадав про цю залізяку? Нахились, допоможу тобі шапку надіти…

Довелося обідрати облямівку шапки, і тепер Санько став схожим на козацького десятника. Ілько Титикало на себе залізяччя не одягав, а на свою кобилу Опуку почав налаштовувати металеву кірасу, як у ляських драгунів.

— Тепер ти допомагай на мою Опуку прилаштувати… У ляхів списи довгі, боюся, щоб вона не напоролась… Гаряча кобилка! — виправдовував себе і кобилку Титикало.

Один Таранда з десятки був байдужий до майбутнього бою, він підходив то до одних, то до інших, допомагаючи готуватись до сутички з ворогом.

— Омельку, а піди порийся у возі, там ще чималенько є ляських цяцянок… З драгунами стрінемося сьогодні! — напоумляв Таранду Голота, та той тільки рукою махнув.

Коли вже сотня була підготовлена до бою, козаки повеселішали і тицькали один в одного пальцями, надриваючись від сміху. Найбільше глузував Титикало, походжаючи поміж козаками у звичайному вбранні. Побачивши Чачета, всього у залізних латах, запитав зі сміхом:

— А що ти діятимеш, коли вигляне сонечко? Спечешся, немов яйце на пательні.

Той відмахнувся від нього, немов від дошкульної мухи, і відказав:

— Яйце не яйце, а шкаралупи не проб’єш!

Ті, на кому були теж залізні панцирі, задоволено реготали, постукуючи кулаками собі в залізні нагрудники.

— Сотня, в сідло! — гучно пролунав голос сотника Назара Гунти, і десятники й собі заволали на повні груди, додаючи впевненості у своїх силах.

Десятка Голоти йшла двома рядами, а за ними гармаші та десяток пустих возів, щоб прибирати забитих та вивозити поранених. Виїхавши на луки перед річкою, вони не признали цього місця, де ще зранку зеленіла трава, цілими стояло декілька хатинок, була гребля і стояв новозведений місток. Гармати вже не палили, бо на велетенських луках неможливо було розгледіти, чиї ватаги вершників гасають одна за одною або нищать одна одну, зійшовшись у стрічному герці.

Гунта повів свою сотню ближче до хатинок, якщо так можна було назвати ці охоплені полум’ям обійстя. Дерев’яна ґонта, якою були криті хатини, палала, немов смолоскипи, незважаючи на те що останні дні майже безперестанку йшли рясні дощі. Санько впізнав те обійстя, де стояли на нічній прив’язі їхні коні і, поглянувши на Омеляна, відвів погляд.

Таранда не помічав навкруг нічого, він безвідривно дивився на охоплене вогнем обійстя Веретенюків, і сльози котилися з його очей. «Який з нього рубака, загине, а я тягар вини на собі нестиму, нехай утішиться. Відпущу я його з Притулою, нехай погляне… Може, вони десь недалеко», — подумав Голота і почав шукати очима сотника.

Гунта, вислухавши Санька, мовив:

— Відпускай, поглянь, он тисячами лягають. Впораємось без нього, зате гріха не буде на наших душах!

Омелько відчував, що десятник бідкається за нього, і, коли Голота під’їхав до нього з веселим настроєм, усе зрозумів:

— Мушу