Буремні дев'яності - Катаріна Сусанна Прічард
Натовп аж боки рвав собі від сміху, дивлячись, як констеблів кінь, якого аркебуз бив по загривку, ставав дибки, силкуючись скинути верхівця.
— Та прибери ту чортову штуку! — гаркнув на констебля начальник поліції.
Свист і улюлюкання полетіли вслід сконфуженому поліцейському, коли він разом зі своєю грізною зброєю повернув назад. Через кілька хвилин все закінчилось. Найбуйніші голови з лав демонстрантів і ті розбрелися хто куди, намагаючись не потрапляти на очі своїм керівникам. Старательський комітет вважав, що люди мали право висловити серу Джону свою думку про нього й дати йому відчути, яке обурення та гнів породило беззаконня очолюваного ним уряду. Проте водночас комітет відкидав звинувачення в насильницьких діях, що нібито змусили приїскового інспектора зачитати Закон про порушення громадського порядку. Спілка захисту старательських прав надіслала серу Джону свої вибачення, але заявила, що не може взяти на себе відповідальність за те, що сталось.
Нічого б і не було, сказав Мік Меньйон, коли б сер Джон виступив перед старателями і хоча б у найзагальніших фразах, з притаманними такому політикові застереженнями та недомовками пообіцяв їм ознайомитися з їхніми претензіями. А так — нічого й дивуватись: люди кілька годин підряд пеклися на сонці, марно чекаючи, коли нарешті голова уряду зволить поговорити з ними, й цілком природно, що вони наполягали на своєму праві почути від прем’єра, чому уряд утискує старателів і видає такі жорстокі постанови.
Більшість старателів весело посміювались, згадуючи цей епізод. Вони були задоволені, що сер Джон дістав по заслузі. Ото була потіха, коли вони, самі того не бажаючи, налякали бундючного, вгодованого старого лиса й примусили його чимдуж тікати до поїзда, а поліцейським теж довелося, піймавши облизня, забиратися геть разом з своїми рушницями. Та що й казати — було про що погомоніти і з чого пореготатися не день і не два.
Але ще більше підстав для сміху та жартів дали південні газети. Вони вийшли з сенсаційними заголовками: «Страхітливий заколот у Калгурлі», «Напад на прем’єра, заподіяно тяжких ран», «Під ребра встромлено парасольку». Газети розхвалювали героїчну поведінку сера Джона, який відмовився піти на будь-які поступки перед лицем оскаженілої черні, і друкували адресовані йому поздоровчі телеграми. Привітання містера Мейтленда Брауна: «Я пишаюся вами, чорт забирай!» — ввійшло в широкий вжиток на приїсках і часто повторювалось як тост за склянкою вина.
І вже зовсім на сміхоту обернулася вся ця історія, коли сер Джон спростував повідомлення про заподіяні йому рани, а начальник поліції заявив, що демонстрація навіть не нагадувала будь-якого страйку і що інспектор, на його думку, не мав достатніх підстав зачитувати закон про порушення громадського порядку. Жодна волосинка не впала з будьчиєї голови, й ніхто не мав ані найменшої подряпини. Найбільшим злочинцем виявився Джонні Джонсон, старий одноногий дзвонар, якого звинуватили в бешкетуванні, а саме в тому, що він кричав: «Гуртуйтеся, не відступайте, хлопці!», «Під три чорти сера Джона Форреста і всіх таких тварюк, як він!», «Геть паскудну блощицю Хейра!», «У шию Морана!»
Джонні звинуватили ще й у тому, що він нібито вдарив милицею коня констебля Уїллена. Його засудили до дев’яти місяців каторжних робіт у фрімантлській в’язниці. Крім нього, потерпіли ще чотири чоловіки, також звинувачені в бешкетуванні або в підбурюванні до заколоту. Один з них, бажаючи довести своє алібі, попросив сказати, коли саме він вчинив злочин, проте суддя, інспектор Хейр, відповів: «Я сам тебе бачив, а коли — це байдуже».
Такої заяви було досить, щоб кинути за грати ще двох старателів.
Одначе Тому Дойлу та Біллі Королю, звинуваченим на цій самій підставі, якось пощастило виправдатись.
Та як би там не було, а на кінець місяця «десятифутова поправка» була скасована. А ще через тиждень випустили на волю старателів, що відбували покарання у фрімантлській в’язниці. І, нарешті, верховний суд, розглянувши скаргу старателів, анулював усі постанови, що забороняли старательські розробки на наділі Айвенгівської компанії.
Це була велика перемога, і її радісно відзначали на кожному руднику, в кожному старательському таборі. Старателі юрбами ходили по місту, сміялися, співали і частували один одного. Всі перипетії боротьби — арешти, суди й горезвісний «заколот», під час якого нікому навіть не розквасили носа, — переповідалися й так і сяк, і кожного разу це викликало гучний регіт. На мітингах виголошувались промови на честь товаришів, які показали себе героями й за спільну справу пішли до в’язниці. Вдень старателі знов працювали на своїх ділянках, але увечері всі вулиці й усі трактири в місті лунали сміхом, піснями, веселими жартами. І, підіймаючи кухлі з пивом, старателі задирливо гукали: «Я пишаюся вами, чорт забирай!»
Була тільки одна причина для занепокоєння, одна хмарина, що потьмарювала радість перемоги, здобутої старателями над золотопромисловими компаніями та урядом: сер Джон Форрест оголосив про свій намір видати закон, на підставі якого власники наділів контролюватимуть усі корисні копалини на своїх наділах з правом здавати в суборенду окремі ділянки за системою здольщини.
— Ну, братця, якщо він тільки це зробить, — говорив Дінні (і тисячі старателів та рудокопів думали так само), — знову чекай катавасії.
Але як би там не було, старателі вийшли переможцями в першому раунді і вважали, що поки що можна трохи й повеселитись.
РОЗДІЛ LIVНовий закон не забарився з’явитися на світ; один з його параграфів говорив, що власник наділу після закінчення річного терміну може одержати свідоцтво, яке забороняє старателям доступ на його землю.
Старе законодавство надавало власникові наділу право тільки на розробку жильних родовищ; розсипне
