Буремні дев'яності - Катаріна Сусанна Прічард
Олф якось одразу постарів і змарнів за ці дні. Він бачив, куди завела його ця боротьба. Люди, яких він звик вважати своїми друзями, зустрічаючись з ним, зовсім його не помічали: вони дивилися на нього так, ніби перед ними було порожнє місце. А дехто навіть презирливо спльовував, коли проходив мимо, і кидав йому вслід образливі репліки. Проте жодного разу в Олфа не стало духу обуритись. Він знав, що вони праві. Пригнічений і жалюгідний, плентався він вулицею, намагаючись не дивитися на людей, понуро буркаючи «добрий день», якщо йому зустрічався Дінні, і ніколи не дістаючи відповіді. З промисловцями він поводився замкнуто й холодно, ніби хотів показати, що не вони йому, а він їм робить честь, погоджуючись знатися з ними.
Морріс почував щиру приязнь до Олфа. Олф зробив йому чимало добра — дав притулок у себе після урагану, допоміг стати на ноги, — і, може, саме завдяки Олфу Морріс зумів узятись до діла, коли підскочила нагода з похоронним бюро. І взагалі серед усіх знайомих Олф був йому найближчою людиною, як і він — для Олфа. В ці тяжкі для нього дні Олф ще міцніше здружився з Моррісом, бо це була єдина людина, перед якою він міг вилити свою душу.
Морріс розумів його і, не криючись, говорив, що на місці Олфа зробив би те саме й ніколи не став би через це мучитись. Морріс захищав Олфа перед Дінні, перед Міком Меньйоном, Майком Берком, Меллокі О’Дуайром та іншими членами Спілки захисту старательських прав, які час від часу збирались у нього вдома, щоб обговорити з Дінні те чи інше питання.
Як ви не розумієте, казав він, що Олф не може ризикувати своєю роботою. Бо ж коли він піде супроти промисловців і ті переможуть, йому вже ніколи не бачити ніякої роботи. А він вважає, що промисловці переможуть, і, здається, має рацію. Фінансові тузи тримають у своїх руках і уряд, і поліцію. Вони натиснуть на всі пружини, щоб змінити приїскове законодавство так, як їм вигідно. Хіба вони вже не роблять цього? Старателі погоджувались, що Олф зробив саме так, як багато хто зробив би на його місці. Він став на бік свого класу і дбає про свої особисті інтереси. Все тут цілком ясно. Але ж Олф не може не бачити, що промисловці.утискують старателів, що правда на боці останніх. Олф сам був старателем і чудово розуміє, що станеться з ними, та з їхніми сім’ями, якщо їх позбавлять прав на розсипне золото. Та йому, бачте, тільки б урятувати свою власну шкуру, а доля тисяч людей для нього пусте.
Тож на яку повагу чесних трудяг може розраховувати цей відступник? Він боягуз, боїться втратити роботу і навіть пальцем не кивне, щоб допомогти своїм давнім товаришам, над якими чинять кричуще беззаконня! Гірше того — злигався з ворогами, що хочуть заморити голодом усіх старателів на приїсках, і допомагає їм у їхньому розбої!
Он Воспер, Грегорі та й інші відомі громадяни відкрито, не рахуючись ні з чим, виступають на захист старателів. А містер Олф Брайрлі ховається за спину Асоціації управляючих рудниками та ще й погрожує, що виконає наказ своїх хазяїв, якщо старателі почнуть кілкувати ділянки на мідасівському наділі, чого вони, до речі, навіть не думали робити. Всім відомо, що концесію на мідасівський наділ було видано, коли там виснажилися всі розсипища.
Старателі швидше простять промисловцям — ті принаймні ніколи не приховували, чого вони прийшли в цю країну: їм потрібне золото, все золото, яке вони тільки можуть з неї викачати, щоб вивезти його за кордон і жити там у розкошах. Але Олфу Брайрлі вони не простять. Не простять йому, що він перекинувся на бік капіталістів і пішов супроти давніх товаришів, пліч-о-пліч з якими сам копав колись золото на перших старательських ділянках і які зараз борються, відстоюючи права усього трудящого люду Австралії.
Серед тих, що колись першими виступили з Південного Хреста в похід за золотом, крім Морріса, була ще тільки єдина людина, яка виявляла співчуття до Олфа. Це був Педді Кеван.
Жовторотий Педді поступово робився досить важливою персоною. Він умів служити і нашим і вашим, хоч ніхто йому не довіряв ні на крихту. Педді удавав, ніби він разом з старателями в цій боротьбі за права на розсипища; але дехто подейкував, що особисті інтереси єднають його з промисловцями. Здавалося б, цьому важко було повірити. А може, й не так важко, казав Дінні, якщо пригадати, скільки вже років він крутиться на біржі. Дінні ладен був ручитись, що в Педдиній кишені лежить солідна пачка акцій, яка одного чудового дня зробить малого пройду багатієм.
Педді на це відбувався жартами.
— Ну, ще б пак, Дінні! Давно вже вирішив купити собі Великий Боулдер, — казав він. — Але, звісно, не все одразу.
Педді працював рудокопом на Золотому Пері, розташованому серед чагарів за милю від гори Марітана. Він майже завжди ходив брудний і неголений, у старих молескінових штанях та ношеному-переношеному повстяному капелюсі; зате його частенько можна було бачити в товаристві Фріско чи Зеба Лейна, і він поводився з ними як рівний серед рівних.
Не можна сказати, щоб Олф дуже зрадів, коли, поверта чись одного разу додому, зустрів Педді і той, ухопивши його за руку, сказав:
— Моє шанування, містер Брайрлі! Я до вас, як завжди, з щирою душею, а що про вас плещуть, то для мене пусте.
— Дякую, Педді, — сказав Олф сухо, намагаючись зрозуміти, що потрібно від нього цьому молодому негідникові.
Самовпевненість Педді, гострий насмішкуватий погляд його водянисто-блакитних очей викликали в Олфа глухе раздратування. Здавалось, Педді рознюхує, як подіяло на Олфа вороже ставлення до нього старателів, і робить для себе якісь висновки.
Тепер Педді був уже не такий худющий та миршавий, як раніше; він витягся і став міцним парубчаком, хоч, може, й не дуже привабливим на вигляд. Його бліде кирпате обличчя й зараз було поцятковане крупним ластовинням. Пасма цупкого волосся рудою щетиною стирчали крізь старий, продертий капелюх. Але очі дивилися гостро й допитливо з-під білястих вій, і в усій зовнішності цього молодика
