Буремні дев'яності - Катаріна Сусанна Прічард

Одного разу Лора, сидячи в гостях у Саллі, з благодушно-самовдоволеним виглядом знову почала сипати фразами, що широко побутували серед управляючих рудниками й таких авантюристів, як містер Лейн чи Фріско: «безглуздість подвійного володіння», «компанії повинні рахуватися з інтересами держателів акцій», «треба пам’ятати, чим ми зобов’язані англійським капіталістам, що дали життя рудникам Золотої Милі…»

— Олф каже, що в усьому винна купка злісних підбурювачів та різні мерзотники-нероби, які не хочуть працювати на рудниках. Тільки подумай, — вони навіть вивісили червоний прапор над однією з своїх штолень, коли були на глибині двадцяти футів! — проворкувала Лора.

Цього Саллі вже ніяк не могла стерпіти.

— Якщо Олф так каже — тоді він просто жалюгідний боягуз, тоді він ще гірший, ніж я гадала! — обурено вигукнула вона. — Олф знає, що старателі праві. Він просто втратив усяку порядність. Містера Брея забрали у в’язницю, не дозволивши йому навіть попрощатися з дружиною та дітьми. Проте він готовий постраждати за свої переконання. А Олф, як видно, ніскілечки не кращий за всіх отих підприємців, що безсоромно хочуть обібрати старателів, як липку.

Ображена і приголомшена до глибини душі, Лора тільки мовчки витріщилась на подругу..

— Саллі! — нарешті вирвалося в неї. — Як ти можеш таке говорити?!

— Я кажу правду, — відповіла Саллі.

Лора кинулась до дверей і покликала Еме. Та, як завжди, не хотіла припиняти гру з хлоп’ятами, пручалась і верещала мов різана, поки мати волоком тягла її геть. Лора не промовила більше жодного слова, а Саллі не могла змусити себе взяти свої слова назад, ні вибачитись.

Відчуженість між ними тривала досить довго. Зустрічай чись на вулиці, вони віталися, мов випадкові знайомі. Іноді Саллі бачила, як Лора їде в колясці з дружиною того чи шого управляючого, а частіше — з містером де Морфе. Проте Лора здебільшого не помічала Саллі, та й містер де Морфе, здавалось, був цілком захоплений розмовою зі своєю чарівною супутницею.

Старателі немало попосміялися з «бунту, що ледве не бухнув», як писали газети, хоч, по суті, їм було не до сміху, коли сер Джон Форрест відхилив вимоги їхнього комітету й відмовився виступити перед депутацією, що представляла десять тисяч старателів.

Це сталося, тоді, коли сер Джон мав побувати проїздом у Калгурлі і Спілка захисту старательських прав вирішила домогтися побачення з ним. Дінні любив згадати події тих днів, гортаючи старі газетні вирізки та пересипаючи свою розповідь стриманим смішком. Кілька міністрів їздило в Мензіс на відкриття залізниці, і прибуття спеціального поїзда з ними очікували в Калгурлі десь до обіду.

Напередодні, відмахавши по двадцять миль, сюди причалапали сотні людей з приїсків Булонга. Гірники та старателі сходилися в Калгурлі з усіх довколишніх таборів. Понад тисячу чоловік прибуло з Кеноуни. Коли вони стали колонами біля вокзалу, щоб показати урядовій верхівці, які сили підтримують протест проти «десятифутової поправки» та арештів старателів, вони навіть у гадці не мали порушувати порядок, їхні керівники ручилися начальнику поліції, що ніякого бешкету не буде.

Але перед самим прибуттям поїзда натовп так щільно заповнив привокзальну площу, що поліції довелося розчистити для сера Джона прохід і поставити вздовж нього кінних поліцейських. На всьому шляху від вокзалу до готелю Уїлкі, де мала відбутися зустріч комітету старателів з сером Джоном, хвилювалося людське море. Тут були не тільки старателі, а й прості городяни та інший різношерстий люд: і члени міської управи, і мирові судді, і жінки з дітьми, й тубільці та афганці, і дівчата з домів розпусти та шулери з картярських кубел. Всі вони, змішавшись в одну купу, стояли під палючим промінням сонця у хмарах рудої пилюки, що здіймалась від кожного їхнього поруху, і, знемагаючи від спеки, терпляче очікували появи прем’єра. Схвильовані; сповнені пекучої цікавості, вони вголос судили-рядили про те, чим може закінчитися ця зустріч.

Був час, коли Джон Форрест, відомий мандрівник, який чудово знав країну, користувався великою популярністю. Про нього казали, що, незважаючи на недавно одержаний титул, старий Джон нітрохи не змінився і залишився тим самим грубуватим добряком, котрий міг зупинитися на вулиці і запросто погомоніти з першим-ліпшим рудокопом чи старателем. Але останнім часом стали подейкувати, що сер Джон страшенно завеличався, мовляв, бачте, яке він цабе, — уся влада у нього в руках, — і що він гадає, ніби може розпоряджатися приїсками в інтересах жменьки аристократів з Півдня та промислових магнатів.

Всі з нетерпінням чекали — що ж він скаже? Чим відповість на вимоги старателів? Чи пообіцяє він — як сподівалися ті, хто знав його раніше, — повернути старателям їхні права і звільнити з в’язниці людей, що боролися і постраждали за справедливість? А чи стане на бік інспектора та міністра Уїттенума й покине старателів напризволяще? Очевидно, сер Джон все-таки пообіцяє, що уряд уважно й прихильно поставиться до законних вимог старателів. Такої думки дотримувалась більшість керівників старательського руху. Звичайно, він зробить це в непевних, розпливчастих виразах, як і належить політиканові, що бував у бувальцях.

Коли в прохід, залишений для сера Джона, забрів чийсь заблуканий цап, по натовпу прокотився регіт.

— Що то за один?

— То Уїттенум!

Навіть поліцейські не могли втриматись від сміху, спрова джуючи геть злощасного цапа.

Містеру Морану настійливо радили відмовитись від свог наміру зустріти прем’єра і супроводити його до готелю.

Дінні розповідав, що він попереджав Морана: «Старателі почнуть свистіти, як тільки побачать вас, а сер Джон може. подумати, що то свистять на його адресу. Ми зовсім не хочемо гладити його проти шерсті і з самого початку зіпсувати всю справу».

Потім розповідали, ніби саме Моран перший вихопився з привітанням на честь сера Джона, коли той вийшов з вагона, й у відповідь на це одразу залунали глузливі вигуки ті свист. Джон Форрест, далебі, не звик до таких зустрічуй і дещо розгубився. Однак він скинув капелюха, посміхнувся і в