Буремні дев'яності - Катаріна Сусанна Прічард
Граючи на біржі, він наживав і втрачав гроші, вперто силкуючись досягти такого рівня матеріальної забезпеченості, який дав би йому змогу розпрощатися з приїсками, обтрусити їхній порох із своїх ніг і доживати віку в достатках та супокої. Йому так і не пощастило обернути химерні бариші на цілком реальний капітал. Примара спокійного, забезпеченого життя маячила перед ним, то наближаючись, то відпливаючи кудись у незнану далечінь, мов ті міражі, що він їх безліч разів бачив у своїх старательських походах. Олф кляв зрадливість долі, примхи промисловості та ринку. Він завжди почував себе як на жаринах. Зрештою він кинув спекулювати на акціях; його останньою надією була робота в компанії Мідас. Вона давала йому твердий заробіток, з допомогою якого він все ще сподівався здійснити те, до чого прагнув усе життя. Старість і злидні лякали Олфа. Бачачи, як багато старожилів приїску блукають по місту, намагаючись виканючити собі хоч якусь роботу, або просівають породу на відвалах довкола рудників, він з жахом думав про те, що колись і сам може стати таким же бездомним бродягою.
А що буде з Лорою та Еме? Ця думка ніколи не давала йому спокою. Ради дружини й дочки Олф чіплявся за роботу на руднику, ради них він відмовлявся підтримати старателів у їхній справедливій боротьбі. Олф, певне, вирішив довести своїм хазяям, казав Морріс, якого надійного чоловіка, незамінного управляючого і відданого слугу мають вони в особі містера Брайрлі.
Все це ясно, погоджувалась Саллі. Але чому Олф вважає, що він з своєю дружиною та дочкою повинен жити краще, ніж усі інші старателі? І якщо заради цього він ладен розтоптати власне сумління й сам же це визнає, то хіба можна його вигороджувати? Адже він знає, що правда на боці старателів, і все-таки вирішив іти проти них, боячись втратити своє привілейоване становище і залишитись без комфорту. Та це ж ганьба!
Саллі ставилась до Олфа так само, як Дінні й інші старателі, хоча, здибавшися з ним випадково на вулиці, й видушувала з себе «доброго ранку» чи «доброго вечора». Лора провідувала її, як і раніше.
Лора повнішала і квітла, мовби нічого й не сталося. Їй страшенно подобалось бути дружиною управляючого, приятелювати з дружинами інших управляючих, зустрічатися із знатними іноземцями, обідати з ними та влаштовувати для них прийоми в себе. Місіс Олфред Брайрлі відвідувала всі бали, брала участь в усіх світських розвагах і скрізь мала успіх. Вона виступала на концертах — співала або акомпанувала іншим виконавцям.
Коли Олф був дуже зайнятий або роз’їжджав у справах Мідасівської компанії, що траплялося досить часто, Лору супроводжував містер де Морфе. Біля Лори взагалі крутилося немало залицяльників, і вона була цілком задоволена свої життям на приїсках. Часто буваючи в новому, вишуканому товаристві, яке так швидко утворилося в Калгурлі, вона не забарилась перейняти всі манери і звички людей цього кола.
Однак, приходячи до Саллі, Лора знову ставала сама собою. Хоч тепер це траплялося рідше. Але іноді вона все-таки забігала на годинку і приводила з собою Еме. Діти гралися на подвір’ї за будинком, де Саллі вперто намагалася вирощувати городину й насаджувала фруктові дерева.
З камінців та паличок Дік з Томом будували хитромудрі споруди, що зображали рудники та залізниці. Еме була втаємничена в усі їхні ігри. Але час від часу з пустотливою зловтіхою руйнувала наслідки їхньої праці, після чого одразу виникала бійка і всі троє ревли в один голос. В такі хвилини хлоп’ята ненавиділи цю малу принду в крислатому капелюшку й гарному платті, яка сама набивалася гратися з ними, а потім ламала їхні шахти і залізниці. Та згодом, коли Еме трохи підросла, вони почали прощати їй ці бешкети, бо вона вміла бігати так само швидко, як і вони, і піддавати ногою консервну бляшанку з не меншою спритністю. Вони навіть забували про те, що вона дівчисько, бо частенько її не можна було відрізнити від першого-ліпшого брудного й розхристаного шибеника.
Ларрі борсався собі у колисці, яку Саллі за звичкою присувала ближче до себе, поки вони з Лорою сиділи за шитвом та ділилися новинами. Лора була привітна і добра, як завжди, хоч подеколи й не зовсім тактовна і часом уміла допекти людині. Вона з дивовижною легкістю засвоювала всі нахили і звички людей, з якими спілкувалась, — немов мінгарі, що міняє свій колір’залежно від обставин.
Її дещо зверхній і покровительський тон дратував Саллі — Лора любила настовбурчити пір’ячко й повеличатися, похвалитися своїми успіхами у світському товаристві. Мовляв, ах, який комплімент зробив їй містер Зебіна Лейн, або містер Модест Маріанський, чи той же містер де Морфе. Або як один американець, управляючий рудником, а саме містер Герберт Гувер, прийшовши до неї на обід, захоплено вигукнув: «Ого-го, місіс Брайрлі, ніколи б не подумав, що тут, на приїсках, можна знайти такий чудовий, комфортабельний маленький будиночок!» А інженер-француз, що прийшов разом з ним, додав: «І таку чарівну господиню!»
— Ти повинна частіше вибиратися з дому, Саллі, — торочила Лора. — Зараз у Калгурлі так багато званих обідів і стільки понаїздило цікавих людей — справді, живеш у якомусь вихорі насолод.
— Та невже? — спитала Саллі.
— Ах, моя люба, — вигукнула Лора з найсерйознішим виглядом, — якщо твій Морріс — трунар, то це ще нічого не означає! Всі знають, що ти й Морріс не осоромитеся в будьт якому товаристві. Але ти зовсім закисла тут, серед своїх старателів та рудокопів. Не відходиш від них ні на крок.
Чи не в цьому криється причина того, що її почуття до Лори зовсім змінилися, відколи почалась боротьба між старателями та промисловцями, думала Саллі.
Саллі вже давно жила й працювала серед старателів і рудокопів; вона була в їхньому товаристві рівною серед рівних, як жінка, що власними руками заробляє свій хліб; їхнє життя, з усіма його труднощами та злигоднями, було зрозуміле і близьке їй, і вона, природно, цілком поділяла всі їхні погляди.
Безглузде патякання Лори про. те,
