Засвіти - Андрій Хімко

— Приєднуюся, товариство, до сказаного паном Михайлом зацним отут і ознаймую: згадана ним єдність визнана нашим сябринним і спольним кругом-радою і буде нами впроваджуватися в життя, як клятва на хресті!..— підняв він бунчука над головою.— Єдинодушно і єдинохотно те прийнято нами вчора-а, але виноситься й на ваш суд!

— Хвала-а!.. Хвала-а ко-зац-тву-у!.. Сла-ва-а!..— гукнули невпопад козаки, піднявши догори руки й шапки.

— Отож,— переждавши, поки стихне гомін юрби, продовжив Засуха,— ми звільнили наш прадавній Азов — оці ворота, що вели до турецьких та татарських неволь, налагодили і відбудували оборону міста і життя посполу, що живе в ньому, і могли б звільнити не лише Азов. Та ба, нам давно перестала допомагати мати Січ, бо сама в біді непоправній, нам давно став майже в супору, знамо вами, Донський круг, що боїться погроз царя через воєводу московського... Козаки не можуть жити за кошт поспільства міста, а мита, зиску з перевозів і торгів нам не вистачає... Більше року ми живемо вже за рахунок спадку славного стратега січового, покійного Сулими,— перехрестився він розмашисто.— Пухом земля йому, покійникові... А дав той спадок нам ваш побратим і наш прикладний лицар полковник Іван Сірко, з нами сущий,— повернув він лице до старшини, між якою сидів той.— Викажемо хвалу йому, побратими, поспільну! — ткнув він бунчуком в бік Сірка.

— Сла-ва-а!.. Хва-ла-а!.. Сірко-ві-і!.. Сіркові-і!..— бурею знялося над товпищем оте славлення.

— Покійному Сулимі, братове, сла-ва-а!..— гримнув, звівшись із лавки, Сірко.— Су-ли-мі-і!..

— Хва-ла-а!.. Су-ли-мі-і!.. Су-ли-мі-і!.. Су-ли-мі-і!.. Слава-а!..— полетіли розмаїті шапки вгору над товпищем і гук, що аж у місті був чутним.

— ...Але, любе побратимство,— продовжив знову Засуха,— склалося не на ліпше... Склалося так, що мусимо без звитяги полишити оцю, кров’ю нашою і наших братів рясно политу твердиню... Віддаємо тому ж туркові!.. Знаємо, що це небачене і нечуване в світі, проте мусимо, бо нема іншого ходу нам, бо государ московський через воєвод рушенням вальним грозить, купчить підкупом калмиків коло Дону, розділив, гадаю, даринами головний круг Війська Донського; бо король лядський, захопивши вже і січові коші, прадавню і святу нашу твердиню, домовившись із ханом та отим же царем, вистинує геть наших братів і сестер, матерів і батьків, вистинує дощенту, і покінчить, якщо ми з вами не відійдемо негайно із Азова... Либонь, добре заплатив султан магнатам і воєводам, королеві й цареві, коли на такий гріх вони йдуть проти своїх оборонців і одновірців... А з тим, міркуйте, підіймається й поцінок нашим звитяжним суксцесам отут!..— примовк Засуха, оглянувшись на старшин.— Отож, вислухайте, будь ласка, горемичних посланців наших од Січі-матері та побратима-отамана з відмовою государя-царя і наказом головного отамана донського Наума і зважте, що маємо робити й чинити,— замовк він, поклонившись на чотири боки кругові.

— Не підемо звідси-и! — вирвалося, як стогін, з натовпу.— Не пі-де-мо-о!.. Не пос-ту-пи-мо-ся-а!..— неслося, лунало й ревло бурею над фортецею.— Цар і круль нам не ука-аз!.. Не у-ка-аз!..— проривалися викрики з несамовитого гулу.— Чуєте!.. Не у-каз-з-з!..— зарухалося, близячись, товпище, не стримане передніми.— До дябла-а їх!.. Кати-и!.. Вовки-и!.. Іуди-и!.. Смерть їм, нехристам!.. Смерть!.. Не пі-де-мо-о!.. Ведіть на Стамбул!.. На Стамбул!..

— Хрещені брати мої! — вийшов, виставивши хреста з-під сутани, із-за столу вперед ієродиякон.— Зичення вам усім від брата вашого і чільного сподвижника в оцьому звитяжстві, січового гетьмана Карпа Півторакожуха-а! — посилив голос Михайло Гунашевський в кінці.— ...Від старшини всієй січової при ньому сущої!..— повів голосніше над раптовим стишенням юрби.— Волею бога нашого ми втратили матінку Січ свою та, його ж піклунками живучи, осіли знову на островнім Низу кошами... Гризуть татари нас, скубуть і гвалтують турки, вішають, саджають на палі і стинають нам голови ляхи, сіючи розбрат між нами, і нікуди податися, і нічим осилити нам ту напасть роковану,— передихнув він і прокашлявся.— Батько Карпо просить і вас, донці славні, і вас, побратими кревні, полишити фортецю, заспокоївши тим царів турецького і московського та круля ляського, а самим іти, хто хоче, до купчення на Низу в Базавлуці, то і я того дотримуюсь, і у вас прошу розсуду і згоди...— вклонився сумовито Гунашевський.

— ...Як знано вами, ходили ми, посланці ваші, ко двору царському,— вийшов наперед столу Іван Разя,— помочі збройної, а найпаче арматної домагатися. То, як не блажили дарунками вашими воєвод та служців Приказу, як ретельно не старалися, не домоглися до самого государя дійти,— спинився він, розвівши руками.— Не могли і більше чекати там, бо попередили нас добрі люди чи й підсилом, може, нараяні, що бояри хочуть нас скатувати. Тому поспішили назад... На Земському соборі ніби було давно порішено, щоб ми здали Азов. Воєводи і служці-приказники кепкували з нас, коли ми сказали, що стоїмо загородою їм отут... Глузи і кпини весь час чули ми від них брудні й образливі, що й повторити не можна, крамольниками і банітами нас величали, холопами і паличниками та шубравцями-шарпаками називали, аж стерпіти того несила було, а наостанку закували в колодки і кинули нас у буцегарню, що зветься Фроловою вежею, і всіх у вошах та кліщах тримали... Тепер мене відпустили за викуп з наказом тим грізним, а Федя Штиня, Василя Вуса, Гаріфа-Григора Шикмаза і Федя Шелудяка заложниками лишили, то і зважте самі... За воєвод та царя став і круговий отаман Війська Донського нашого Наум,— додав він згодом і, вклонившись, пішов до столу...

— І Штиня, Вуса та Шикмаза?..— заревів круг стогоном.— Нехристи-и!.. Іуди-и!..

— ...Не втриматися нам за цими, хоч і міцними, мурами, братове-звитяжці! — ступив з-за столу огрядний Потій Солтенко.— Чей же, не поміч матимемо за спинами, а калмицьку стрілу чи петлю, бо тайші, хоч і приязні ніби з вами і з нами, та й від государя захочуть дарунки брати, то ж зважте!..— закінчив раптово він і пішов похнюплено до столу.

Ту ж думку і тим же ладом повторили несміливо