Жінка у білому - Вилки Коллінз

Як прийняв цю вість хазяїн, коли йому про це сказали, я не можу повідати, бо мене при тому не було. А коли я його побачила, був він мов громом прибитий, правду кажу. Тихо сидів собі в куточку, опустивши свої пухкі руки на коліна й похнюпивши голову, а очі були якісь порожні. Наче він не так сумував, як був переляканий і спантеличений тим, що скоїлось. Хазяйка розпорядилася всім, що треба було зробити, щоб поховати небіжчицю. Певне, на це пішла купа грошей. Особливо труна була така розкішна! Чоловік покійної пані, сказали нам, саме десь їздив по чужих краях. Але моя хазяйка, бувши її рідною тіткою, домовилася з ріднею з маєтку (в Камберленді, здається), що небіжчицю поховають там, в одній могилі з її матір'ю. Все зробили дуже гарно (це я знов про похорон), а хазяїн сам їздив у маєток, був там, як її ховали. Він був такий величний у своїй глибокій жалобі! Із своїм великим поважним лицем, повільною ходою, з широкою креповою стрічкою на капелюсі — як намальований!

Наостанок, відповідаючи на поставлені мені запитання, я повинна сказати:

1) що ні я, ні покоївка, яка служила разом зі мною, не бачили ні разу, щоб хазяїн сам давав якісь ліки леді Глайд;

2) що, наскільки мені відомо, він ніколи не лишався наодинці з леді Глайд у її кімнаті;

3) я не можу сказати, що викликало раптовий переляк у леді Глайд, коли вона тільки увійшла в будинок, — ні мені, ані покоївці не пояснили цього.

Викладене вище було прочитане в моїй присутності. Я не маю нічого ні додати до сказаного, ні від нього забрати. Як християнка, присягаюсь, що все тут написане — щира правда.

Підпис: Естер Пінгорн + (її хрестик).

2. Звіт лікаря

 До реєстраційного бюро відділу запису актів громадянського стану того району, де сталась названа нижче смерть. Цим засвідчую, що я лікував леді Глайд, віком двадцять один рік, бачив її живу востаннє в четвер 25 липня 1850 року й що вона померла того самого дня в будинку № 5, Форест-Роуд, Сент-Джонз-Вуд. Смерть її сталася внаслідок серцевої аневризми. Тривалість хвороби невідома.

Підпис: Альфред Гудрік. Проф. звання: доктор медицини.

Адреса: 12, Кройдон-Гарденз, Сент-Джонз-Вуд.

3. Звіт Джейн Гулд

Лікар містер Гудрік послав мене зробити все необхідне, щоб приготувати до похорону останки пані, що померла в будинку, адреса якого вказана в попередньому звіті. Біля тіла небіжчиці я застала служницю Естер Пінгорн. Я зробила все, що було необхідно, і вчасно підготувала тіло до похорону. В моїй присутності небіжчицю поклали в труну, при мені ж прикрутили віко, перш ніж винести труну. Після цього, а не раніше, мені заплачено за труди, і я покинула цей дім. Хто хоче мати мої рекомендації, може звернутися до містера Гудріка. Він засвідчить, що на мене можна покластись і що все сказане вище — щира правда.

Підпис: Джейн Гулд.

4. Напис на надгробку

 Пам'яті Лори, леді Глайд, дружини сера Персіваля Глайда, баронета з Блеквотер-Парку в Гемпшірі, дочки покійного Філіпа Ферлі, есквайра з Ліммеріджа, цієї ж парафії. Народилася 27 березня 1829 року, взяла шлюб 22 грудня 1849 року. Померла 25 липня 1850 року.

5. Звіт Волтера Гартрайта

 На початку літа 1850 року я з кількома товаришами, що зосталися живі, покинув нетрища Центральної Америки, щоб вернутися на батьківщину. Сягнувши узбережжя, ми сіли на корабель, що відпливав до Англії. Судно це зазнало катастрофи в Мексіканській затоці. Я був серед небагатьох, що врятувалися в тій катастрофі. Це вже втретє я уникнув смертельної небезпеки. Смерть від тропічної лихоманки, смерть від індіанської стріли, смерть у морській пучині — три смерті загрожували мені, всі три минули мене.

Американський корабель, що плив до Ліверпуля, підібрав уцілілих. Корабель прибув в порт призначення 13 жовтня 1850 року. Ми причалили надвечір, а вночі я вже був у Лондоні.

Я не буду описувати на цих сторінках свої поневіряння та злигодні далеко від батьківщини. Причини, що спонукали мене полишити свою країну, друзів і рідних заради нового світу пригод і небезпек, уже відомі. З того добровільного вигнання я повернувся, як сподівався, молився і вірив, іншою людиною. Стихія мого нового життя загартувала мене. В суворій школі випробувань і небезпек воля моя зробилась сильна, серце — мужнє, розум — самостійний. Я вирушив у мандри, втікаючи від власної долі. Я повернувся, щоб зустріти свою долю віч-на-віч, як личить чоловікові.

Я повернувся до неминучої необхідності притлумлювати свої почуття, знаючи, що саме це мені судилось. Я розлучився з найгіршою гіркотою минулого, але не з пам'яттю серця про печаль і ніжність тих незабутніх днів. Я не перестав відчувати невигойного болю тієї великої катастрофи мого життя — я лише навчився мужньо терпіти свій біль. Лора Ферлі жила в моєму серці, коли корабель ніс мене вдалину і я востаннє дивився на англійський берег. Лора Ферлі жила в моєму серці, коли корабель ніс мене назад і ранкове світло осявало все ближчі й ближчі рідні береги.

Перо моє виписує літери її давнього імені, а серце все так само плекає давню любов. Я досі пишу про неї як про Лору Ферлі. Коли я пробую називати її ім'ям її чоловіка, мені тяжко думати про неї, тяжко про неї говорити.

Мені нічого більше додати до моєї повторної з'яви на цих сторінках. Ця оповідь матиме продовження, якщо мені стане сили й мужності дописати її до кінця.

Коли настав ранок, мої перші тривожні думки й перші мої надії полинули до матінки й сестри. Після тривалої відсутності, коли вони місяцями не мали звістки про мене, я відчував, що треба підготувати їх, аби їм легше було знести раптову радість зустрічі зі мною. Рано-вранці я послав листа в котедж У Гемпстеді, а за годину вирушив туди й сам.

Коли стихла перша бурхлива радість і до нас помалу почала вертатись тиха рівновага колишніх днів, я збагнув з виразу материного обличчя: на серці в неї лежить таємний тягар. В очах її, що так ніжно дивилися на мене, світилася не тільки любов, а й жалість. Добра її рука стискала мою руку все дужче й дужче — це було співчуття. Ми ніколи нічого