Зима у горах - Джон Вейн

Із задоволенням,— відповів Медог.— Почну хоча б з того, що вона одержуватиме чималу платню.

—     О, тепер ви говорите діло.

—     Авжеж, діло. Від ЮНЕСКО одержано грандіозну субсидію, щоб ми тут закрутили все як слід, надійшли також чималі внески від валлійської ради мистецтва і така ж сума з Дубліна. Французи поки що, по суті, нічого не дали, але посилають сюди усіх тих бретонських поетів за державний рахунок.

—     Ого!

Пригадую, я вже якось казав вам,— велично мовив Медог, що минулися часи, коли такі заходи доводилось влаштовувати на дрібняки.

—     Казали. Ви тоді були з отим хлопцем, як його...

З Андре, підказав Медог.— До речі, ось іще один гарний доказ на користь моєї пропозиції. Андре приїде сюди як кореспондент канадського радіо, тож ми матимемо змогу злупити з них грубі гроші. Розумієте, в усьому світі зараз прокидається інтерес до культур малих народів. Почасти тут відіграє роль і почуття провини за...

—     Так-так, розумію. А як же з Дженні?

—     Щойно Дженні обійме посаду координатора зустрічі кельтських поетів,— сказав Медог,— вона зможе переїхати до готелю «Палас» і зайняти там справжні апартаменти. Місця для її дітей вистачить, а якщо вони вже вчаться, вона зможе щоранку відвозити їх до школи, і їм не доведеться міняти звичний спосіб життя. Вони мешкатимуть із своєю матір’ю в готелі, а не вдома, ото й усе. Зрозуміла річ, це також зміна життєвих обставин, але, запевняю, не катастрофічна.

—     І довго все це триватиме?

—     Зустріч розпочнеться в день святого Давида, першого березня. Другого березня Дженні складе свої обов’язки й одержить остаточний розрахунок.

—     Другого березня, га? — перепитав Роджер. Те, що він почув, звучало обнадійливо, все якнайкраще збігалося з його власними задумами,— Це вихід, це справді вихід,— сказав він, намагаючись приборкати хвилю радості, що піднімалася в ньому, бажання стиснути Медога в обіймах, поплескати його по спині, піти в танок по всьому залу, стрибати через столи й стільці. Що це? Дія шампанського? Чи почутого від Медога?

—     Звичайно, це вихід,— сказав Медог.— Чому б вам не поїхати зараз до неї з цією пропозицією?

—     Я так і зроблю,— відповів Роджер, підводячись,— І від цієї хвилини вважайте, що вона у вас у штаті. Тепер усе буде гаразд. Відповідь ви вже маєте. І, Медогу... Я вам вдячний.

—     Поезія рятує людям життя,—сказав Медог,—Вона сильна своєю людяністю. Вона врятувала більше людей, ніж забрали хвороби.

—     Що ж, мене вона безумовно рятує.

—     Хай буде так,— промовив Медог,— Перетягніть сердешну завтра ж до готелю «Палас», і нехай післязавтра береться до роботи.

Роджер подався на стоянку, де залишив маленький автомобіль Дженні. Піднімаючись назад у гори, він увесь час натискав на газ і вів машину то на другій, то на третій швидкості. Його трохи заносило на поворотах, а він співав, звертаючись до темряви за склом, валлійську пісню.

 Дженні все ще лежала на тахті вдягнена, наче й не поворухнулася, поки Роджер був відсутній. Він розбудив її й, ледве стримуючи бурхливу радість, розповів про пропозицію Медога. Але розвіяти її розпач йому не вдалося, принаймні поки що, бо вона слухала його так, неначе все, що він казав, її не обходило. На щастя, Роджер досить добре знав жінок’ щоб доводити своє навпростець, тому, розповівши їй новину, він постарався розрадити й заспокоїти її, умовив трохи попоїсти, посидіти коло грубки, потім роздягтися й лягти спати. Сам він теж ліг, не збираючись чіпати її, але вона одразу ж, запалюючи його, спрагло, з мовчазною пожадливістю пригорнулась до нього. Він аж розгубився, не знаючи, як витлумачити цей чуттєвий вибух: чи то вона прощалася з ним і вимагала його чоловічої уваги, чи то в неї почала оживати надія на краще майбутнє, і їй потрібне було підтвердження, що вони необхідні одне одному й мають одне на одного права.

Потім вони довго лежали й розмовляли.

—     Але ж це дурниця. Який стосунок я до всього цього маю?

—     Це дасть тобі можливість оговтатися. Ти переберешся звідси й забереш до себе дітей.

—     У готель?

—     Дітям подобається жити в готелі, коли вони знають, що це не назавжди.

—     Але що я робитиму з ними цілий день?

—     Вони ходитимуть до школи.

—     Нам там буде тісно. Ми сидітимемо одне в одного на голові.

—     У тебе буде кілька кімнат.

—     Я не впораюсь із такою силою кельтських поетів.

—     Медог упорається. У тебе буде суто канцелярська робота, і ти одержуватимеш достатньо, щоб не залежати від Джералда.

—     І від тебе,— замислено додала вона.

—     І від мене, якщо ти цього хочеш.

—     О Роджере, тільки бог відає, чого я хочу.

—     А бог почав з того, що послав тобі таку можливість. Я скажу Медогу, що ти негайно стаєш до роботи.

—     Не знаю як і бути. Мабуть, треба спробувати. Але спочатку я повинна забрати Мері й Робіна. Нещасні, безпритульні малята.

—     Вони не безпритульні. У них є де мешкати, в готелі «Палас».

Тільки-но Дженні з Мері й Робіном оселились у готелі «Палас», ритм життя Роджера змінився. Воно зробилось менш напруженим і одноманітним. Відпала потреба віддавати всі сили впертому холодному опору проти Діка Шарпа, капличка в горах перестала бути йому єдиним самотнім притулком. Він, як і раніше, їздив з Геретом на автобусі і майже не пропускав рейсів, проте між ними виникла мовчазна домовленість, що їхнє співробітництво наближається до кінця. З автобусною аферою Діка Шарпа було, очевидно, покінчено, але їм хотілося, щоб він відкрито визнав це, подав якийсь незаперечний