Зима у горах - Джон Вейн

—     Слухайте, Фішере,— сказав Роджер,— був час, коли я лякався до смерті на саму думку, що хтось нацькує на мене зграю вправних адвокатів. Тепер я вже не такий полохливий. За останні кілька місяців я став набагато сильніший.

—     Он як? — насмішкувато кинув Фішер.— Тренувались у секції штангістів?

—     Щось схоже па це,— відповів Роджер. Він висмикнув рукав і пішов до свого купе.

Дженні купала дітей у ванні, а Роджер розповідав їй про зустріч.

—     Я вже давно це передчуваю,— сказала вона.— Він збирається нацькувати на мене адвокатів. Як подумаю мене аж трусить.

—     Мамо, мені мило зайшло в очі,— поскаржився Робін.

—     Не чіпай, дай промию.

—     А я вилізу, мамо, я вже помилась,— сказала Мері.

—     Зачекай, доцю. Посидь трохи, намилься ще раз. Я сама тебе витягну.

Дженні пішла з ванни до себе в спальню, поманивши за собою Роджера.

—     Я не хочу розмовляти про це при них. Робін думає, що батько кудись поїхав і що ми будемо мешкати тут, поки я допомагаю Медогу. Але це чортеня Мері впевнена, що між нами щось є. Усе питає, чи я тебе люблю. А сьогодні запитала таке, чого я давно чекала й дуже боялась.

—     Ану спробую вгадати,— сказав Роджер.— Вона спитала, кого ти любиш більше, мене чи тата,

—     Точно,— мовила Дженні. Вона дістала з шафи пляшку джину й налила собі.— Вип’єш? Отам на підвіконні содова вода.

Вони відкоркували пляшки з содовою водою і випили.

—     Так, скоро почнеться веремія,— зітхнула Дженні.— А вчора сталося таке, що я мало не вмерла. Я везла їх зі школи на машині, цього разу трохи раніше, ніж звичайно. Туди я приїхала з невеликим запасом часу, а там чи то годинник у вчителя поспішав, чи ще щось, але раптом продзвенів дзвоник і діти вийшли, хоч було тільки двадцять п’ять хвилин на четверту, а уроки кінчаються о пів на четверту. Одне слово, я посадовила їх у машину й рушила сюди, та не встигла проїхати й п’ятдесяти ярдів, як побачила Джералда, що йшов тротуаром.

—     В напрямку до школи?

—     Так, у напрямку до школи. На простий збіг це не схоже. Гадаю, він розраховував з’явитися там ніби випадково й зустріти мене й дітей біля шкільної брами, тобто там, де я буду зв’язана по руках і ногах присутністю дітей. Якби він примудрився довести їх до істерики на очах їхніх друзів, інших мам, а можливо, й кількох учителів, то дістав би проти мене непогану зброю. Адже покинула сім’ю я, і якщо діти страждають, то тільки з моєї вини.—Вона швидко, гарячково випила джину.— Та мені байдуже, з чиєї це вини. Я просто не хочу, щоб вони страждали, а якщо цього не можна уникнути, то щоб страждали якомога менше.

Роджер не встиг відповісти, бо до кімнати ввійшла Мері. Вона загорнулась у рушник, з якого витикалась тільки її мокра голівка з прилиплим волоссям та видно було ноги.

Я знаю, мамо, про що ви тут говорите,— спокійно мовила вона.

—     Он як! — сказала Дженні.

—     Так, знаю,— вела далі Мері.— Ти хочеш, щоб Роджер був нашим новим татусем. Але татусь розумний, і він заробляв багато грошей, тому ми могли жити в гарному будинку.— Вона обернулась до Роджера.— А ви ж не заробляєте багато грошей, правда?

—     Але міг би заробляти,— сказав Роджер.

—     Ви ж працюєте на автобусі. Розумні люди на такій роботі не працюють. Мій татусь ніколи не працював би на автобусі.

—     Ні, він не працював би.

—     А ви працюєте і не живете в гарному будинку. Я бачила, де ви живете, мені у вас подобається, але родина там жити не може.

—     Справді, останнім часом я працюю на автобусі,—сказав Роджер.— Але я вмію робити не тільки це.— Він посадив Мері, яка не опиралась, собі на коліна.— Я знаю, як заробити багато грошей, і в мене буде гарний будинок, щоб ти в ньому жила. Якщо я так зроблю, ти захочеш жити зі мною?

—     Захочу,— відповіла Мері,— якщо ви так зробите.

—     Зроблю. Ось почекай трохи й побачиш.

—     А як же татусь? — спитала Дженні, хлюпнувши собі в склянку джину.

—     Я про це також думала,— сказала Мері.— Він зможе приїжджати до нас у неділю. Я найбільше люблю його по неділях. Тоді він надягає свою гарну хутряну шапку, і ми ходимо гуляти.

Вона неквапом, спокійно сповзла з Роджерових колін.

—     Піду гляну, як там Робін,— сказала вона,— Він пускає свого пластмасового човника.— І повернулася до ванної.

Роджер з іншого кінця спальні подивився на Дженні. Дженні сьорбнула джину, потім голосно шморгнула носом, і Роджер зрозумів, що вона плаче.

—     Не плач, люба,— сказав він, підходячи до неї.— Ось бачиш, є добрі ознаки.

—     Так,— сказала вона, сховавши обличчя в нього на грудях,—• тому я і плачу. Здається, ми зможемо все владнати, Роджере, здається, зможемо.

—     І тоді...

—     Тоді я вмру від щастя,— сказала вона,— щоб зразу ж народитися знову й жити, поки світу.

Січень минув, настав лютий з його сльотою. Море тьмяно виблискувало, немов свинцева фольга, по мурах замку скочувались гамірливі струмочки, і їхнє дзюркотіння віщувало близьку весну. Негода ще не припинила своїх ворожих дій, але новий рік впевнено розпростовував плечі. А Роджерове серце було немов горщик крокусів на залитому сонцем підвіконні.

Проте в повітрі все ще висіла тривога. Джералд Твайфорд не з’являвся більше ні біля шкільної брами, ні десь-інде, але його лиховісний дух постійно витав