Зима у горах - Джон Вейн
— Вітаю, Гайавато,— сказав він.
— Святкуєш день свого народження? — недбало спитав Роджер.
— В певному розумінні, так,—відповів Медог. Він, ще відсапуючись, зайшов з іншого боку малолітражки, відчинив дверцята й вмостився поряд з Роджером.
— Дякую за люб’язну пропозицію підкинути мене,— сказав він.
— Нема за що.
— Їдьмо до Маріо. Я ставлю випивку. Велику. такої ви ще не бачили.
— Згода,— сказав Роджер. Незрозуміла веселість Медога
раптом передалася і йому, Це, безперечно, треба відзначити.
— Що саме? — лукаво спитав Медог.
— Ваш орден пошани,— відповів Роджер.
Медог зверхньо захихотів. Вони виповзли із стоянки і покотили засніженими вулицями до Маріо.
В пивній Медог без затримки попрямував до стойки і сказав Маріо по-валлійському.
«Ану, тягни її сюди, друже».
«Він приїхав?» — спитав Маріо, і його очі аж заблищали з цікавості.
«Приїхав»,— відповів Медог.
«І про все домовлено?»
«І про все домовлено,— несподівано лунким голосом сказав Медог, старанно вимовляючи кожний звук. А тепер неси сюди ту пляшку».
«Все готово,— в захваті вигукнув Марю, і охолоджено, як треба. Перевіряв що чотири години!»
Він бігцем подався по східцях у погріб і за хвилину повернувся з пляшкою шампанського.
«Скільки келихів?» — спитав він.
«Один для тебе,— врочисто промовив Медог,— бо ти — живий символ наших прагнень. Середземноморський genius loci (Дух місцевості (лат.)) і який з явився тут, щоб очолити нашу боротьбу за завершення валлійської справи».
«Півпінти міцного й півпінти неміцного!» — обурено вигукнув якийсь чоловік у сукняній кепці, стукаючи кухлем по стойці.
«Зачекайте,-владно звелів Медог, Другий келих для мене, оскільки я —бард і продовжую мистецтво бардів», Мapio поставив на стойку два широкі неглибокі келихи і келих для Роджера Фернівела, сказав Медог, чемно напівобернувшись до Роджера, бо він учений і бажає добра всім цивілізаціям».
«Щиро дякую»,— сказав Роджер.
«Налий мені півпінти того чортового міцного з півпінтою неміцного, або я піду до іншої пивної,— крикнув чоловік у кепці,— Я скажу, щоб у тебе відібрали дозвіл на торгівлю!».
«Це за рахунок фірми»,— сказав Маріо. Він налив чоловікові пива й широким жестом підсунув йому кухоль.
— Кого ще обслужити? — голосно спитав він.
«Спитай по-валлійському!» загорлав чоловік у кепці Чоловіка насилу вгамували й відвели на місце. Ніхто більше не вимагав, щоб його обслужили, всі зацікавлено спостерігали за церемонією розпиття шампанського.
Маріо обгорнув пляшку серветкою, зняв дротяне кріплення і трохи розтиснув пальці. Корок із виляском випорснув угору, з дальнього кінця зали почулися вітальні вигуки. Маріо швидко валив у келихи шампанського й підніс свій до губів.
«За Медога! — загорлав він, задерикуватим поглядом обводячи зал,— за короля Медога!»
«Це вже занадто,— посміхнувся Медог. Він узяв келих з шампанським і простягнув його Роджеру. Але ваші добрі побажання я приймаю».
Роджер ковтнув шампанського. Воно було сухе злегка охолоджене й найвищої якості.
«Певно, я єдиний, хто не має уявлення про те, що тут відбувається»,— сказав він.
«Навпаки,— відповів Медог,— нікому, крім нас з Маріо, це невідомо».
Маріо взяв скляну паличку, поколотив у келиху, і шампанське зашумувало.
«Вино для урочистих подій»,— сказав він.
Проте райдужний настрій виявився недовгочасним, як мильна бульбашка. Відчинилися двері, і до пивної ввійшло троє чоловіків у мокрих плащах; один з них вів на ремінному повідку маленького собачку. «Ходімо, ходімо, Майку»,— роздратовано промовляв він. Було незрозуміло, до кого він звертається — до собачки чи до когось із своїх приятелів.
Поява цієї трійці і струмінь вологого повітря, що війнув по залу, коли відчинилися двері, подіяли наче грубий дотик буденності, від якої лопнула мильна бульбашка святковості, й настрій у пивній втратив свою урочистість. Роджер і Медог доливши келихи по вінця і поколотивши в них скляною паличкою Маріо, відійшли в затишний куток, щоб спокійно допити там шампанське.
Медог, опустившись на стілець, очікувально глянув на Роджера, чекаючи запитань. Роджер не хотів розчаровувати його, але слова ніяк не могли скластись у речення. Короткочасний піднесений настрій, викликаний Медогом, безслідно минув. Шампанське, замість підбадьорити, раптом подіяло гнітюче. Не Медог, а Дженні, всміхнена, з келихом шампанського в руці, мала б зараз сидіти перед ним. Йому не слід було кидати її саму там, у горах, з її розпачем. Він боягуз.
І якщо вона не подолає отой свій розпач, якщо не зможе позбутись його; якщо їхня мрія про спільне життя — лише яскравий сон, що тривав кілька днів і кілька ночей, тим необхідніше для нього в ці останні години перед розлукою бути біля неї, підтримувати і розраджувати її.
Такі думки снувались у Роджера в голові, коли він поставив свій келих і глянув на Медога розпачливим поглядом.
— Не ображайтеся,— мовив він по-англійському. Йому було так тоскно, що він не міг говорити по-валлійському. Він силкувався вигадати для Медога якесь пояснення на своє виправдання і вибачитись, що .не може поділити його радість, але, так нічого й не вигадавши, знову повторив: — Не ображайтеся.
— Господи боже,— озвався Медог. Він теж поставив келих _ Пробачте мені, Роджере. Я тільки зараз як слід придивився до вас... Пробачте, я надто захопився власною персоною... Ви зовсім хворі. Що з вами?
— Ні,— відповів Роджер,— я не хворий. Він ковтнув ще
