Зима у горах - Джон Вейн
На третій день по від’їзді з Лланкрвіса Роджер вирішив, що всі справи залагоджено, й поїхав на вокзал, щоб сісти в поїзд і повернутися в Уельс. Задоволено вмостившись на своєму місці, він розгорнув книжку. Сидіння було м’яким, було й куди поставити ноги, і Роджер наперед тішився кількома приємними годинами байдикування, коли можна буде дати спочинок кісткам. Та ледь він почав читати, як безпомилково відчув, що на нього хтось дивиться. Він підвів очі. Поїзд уже відходив від платформи, і коридором, як завжди, рухалась вервечка припізнілих пасажирів, які зазирали в кожне купе, шукаючи вільних місць. Проте один з пасажирів повівся відмінно від інших — він зупинився в дверях і витріщився на Роджера. Це був Доналд Фішер.
Застогнавши в душі, Роджер втупився в книжку й продовжував зосереджено читати. За всіма правилами Фішер мав би уникати його. Він з ворожого табору, він людина Твайфорда, а отже, по суті, й людина Діка Шарпа. їм не було про що говорити. З іншого боку, Роджер був не такий наївний, щоб не розуміти: Доналд Фішер не пропустить нагоди розпочати розмову, зав’язати хоч якусь балачку в надії здобути нехай мізерну, але корисну йому інформацію. Цей чоловік жив з контактів. Суцільний брак будь-яких здібностей він надолужував тим, що «знав усіх». Він володів хистом з’являтися в потрібному місці в потрібний час незалежно від того, бажали його там бачити чи ні.
Роджер з лютою впертістю читав далі, і Доналд Фішер, постоявши трохи, пішов. На щастя, в купе, де сидів Роджер, не виявилось вільних місць. Роджер опинився в безпеці, і цей стан тривав доти, поки десь години за дві спрага змусила його вилізти із свого сховку й піти у вагон-ресторан. Відвідувачів там було небагато, і Роджер, взявши кухоль пива, сів за вільний столик. Обережно огледівшись, він ніде не побачив Фішера, але той, очевидно, ховався десь на шляху Роджера в купе за газетою, бо за кілька хвилин з’явився у вагоні-ресторані, озброївся кухлем пива й попрямував до Роджера, всміхаючись із нещирою добродушністю. Роджер роззирнувся довкола, шукаючи порятунку, але за кожним столиком сиділо по два-три чоловіка, тож годі було поміняти місце мовчки й непомітно. Та й навряд чи це мало тепер якесь значення — їхати залишалось не дуже довго. Поїзд встиг проминути заболочену рівнину в гирлі Ді, й попереду вже з’явилися гори.
Фішер одразу випустив хмару награної, солоденької привітності. Він явно хотів нейтралізувати приховану ворожість до нього, як до сикофанта людини, дружина якої втекла до Роджера.
— Отже, назад до незайманого пралісу,— сказав він, з огидою дивлячись на сільський пейзаж, що пропливав за вікном.— А мені, хвалити бога, пощастило провести три дні в Лондоні. Хоч на якийсь час полегкість для психіки. Вчорашній вечір був особливо цікавий. Американський культурний аташе давав прийом на честь Дітгофа Беквокса (чи щось подібне).— Ви, гадаю, чули про «Пейлфейс рев’ю»? Так от, Беквокс не тільки керує цим журналом, він ще й очолює видавництво Брендінгайронського університету. Сподіваюсь, вам відомо, що Брендінгайронський університет контролює «Пейлфейс»?
— Уявіть, мені це невідомо.
— Невже? Таки контролює. Неймовірно, скільки в них грошей! Подейкують, ніби Беквокс одержує величезну платню! А він же, знаєте, там всього п’ять чи шість років. Раніше працював у Мюнхені, вів літературний відділ у журналі «Кунст».
Очі Доналда Фішера аж світилися жадібністю. Його блискучий лисий череп — негідна подоба величного банеподібного черепа Гіто — нервово сіпався вгору й униз.
— Прийшли всі,— сказав він.— Ні для кого не було таємницею, що цей парад влаштовано на прохання Беквокса. Я певен, він підшукує собі кадри.
Роджер починав розуміти. Фішер знову лизав комусь зад. Йому хотілося домогтися того, чого домігся той Беквокс,— пролізти туди, де гроші й синекури, утвердитися в колі «кращих людей», що в наші часи означає не зубожілу аристократію, а спритників на вигідних посадах.
— Така робота влаштувала б мене у всіх відношеннях,— вів далі Фішер.— Співробітничати в «Пейлфейсі» з шансом перейти до видавництва Брендінгайронського університету. Видавати книжки набагато цікавіше, ніж викладати, а якщо видавництво ще й університетське і всі фінансові витрати відшкодовуються, то це просто райське життя.
— Отже, ви пішли на прийом і попросились до нього на роботу? — спитав Роджер.
Доналд Фішер посміхнувся.
— Ну, не так уже напролом. Я не поспішаю. Там було кілька чоловік, немає потреби називати їхні імена, які, на мій погляд, діяли надто настирно й таким чином викликали в Беквокса опір. Але я, природно, натякнув йому на свою зацікавленість.
«Навіщо ти все це мені кажеш, ти, паскудна повзуча стоного?» — подумки дивувався Роджер.
Запала мовчанка, потім Фішер сказав:
— Здається, ви добре знаєте цього хлопця, Медога.
— Так, я його знаю.
Фішер нахилився вперед і з таємничим виглядом, ледь чутним у перестуку вагонних коліс голосом спитав:
— Оте його збіговисько справді вигідне діло?
— Ви маєте на увазі зустріч кельтських поетів?
— Так,— сказав Фішер. Він уїдливо осміхнувся.— Як на мене, то просто зграя знахабнілих націоналістів намірилась добре погріти на цьому руки.
— Я про цю зустріч так не сказав би.
— А як? — не вгавав Фішер.
— О,— Роджер позіхнув.— У мене був важкий день, і я стомився. Якщо вас цікавлять кельтські поети, чому б не спитати в Медога? Він вам усе розповість.
— Спитати в Медога? Гм,— промовив Доналд Фішер,— У тім-то й складність. Розумієте, ми з ним не завжди знаходимо спільну мову.
— Ви, мабуть, ставились до нього зверхньо, га?
— Я не дуже вірю в його ідеї. Ви це маєте на увазі?
