Зима у горах - Джон Вейн

Отже, ти не заперечуєш,— стомлено промовив він,— що ненавидиш його.

—     Аж ніяк не заперечую. І мені буде ще гірше, коли я, зазнавши поразки, принижено повернуся до Джералда — звичайна заблудла дружина, яка, не встигши втекти далі першого рогу, вже вертає назад, бо зрозуміла, що не може обійтися власними силами.

Роджер гарячково намагався щось придумати.

У мене в Лондоні є маленька квартирка. Відтоді, як я тут, вона під замком, але я добре заплатив прибиральниці, щоб вона приходила туди раз на місяць витирати пилюку. Квартирка цілком пристойна. Відвози дітей туди.

Дженні заперечливо похитала головою.

Жінка-втікачка з двома переляканими, збитими з пантелику дітьми в лондонській квартирі свого неодруженого приятеля. А на що жити?

—     Я міг би нашкрябати кілька фунтів...

—     Ні, Роджере, цим не зарадиш.

Якусь мить він мовчав.

—     Отже, все в нас пропало, так? Коли наша мрія почала здійснюватися, справджуватися, коли з’явилася можливість бути щасливими...

—     О, ти можеш не прощатися з своєю мрією,— перебила Дженні змученим голосом.— Ти знайдеш іншу. І ти будеш щасливий, якщо хочеш цього. Але наступного разу вибирай без дітей.

—     Але ж я міг би полюбити твоїх дітей, Дженні. п вже

їх люблю.

Вона лягла на тахту фрейлейн і затулила обличчя руками.

—     Роджере, іди від мене. Візьми машину, поїдь у Карвенай, хильни. Тобі полегшає.

—     Якщо я поїду,— сказав він,— обіцяй, що ти ще будеш тут, коли я повернусь.

—     Ти ж береш машину,— відповіла вона безбарвним голосом.

Роджер вийшов за двері й пірнув у холодну похмурість надвечір’я. Сніг тепер танув швидше, і на узбіччях дороги серед рідкого місива текли струмочки каламутної води. В його вухах все ще лунали похмуро-розпачливі слова Дженні: «Тобі полегшає».

—     Ні від чого мені не полегшає, голосно сказав він, звертаючись до темряви й до мокрого снігу на горі. Ніколи,— Потім сів у синю малолітражку й завів мотор.

Дорога була важка, маленький автомобіль часто пробуксовував, коли Роджер додавав газу, але він усе-таки добувся до прибережного шосе, а далі їхати стало легше: численні машини розтовкли й скинули з дороги снігове місиво, залишивши її слизькою й непривабливою для ока. За кілька хвилин Роджер в’їхав до міста; на площі вже світилися ліхтарі й снували постаті в пальтах. Поки він вирішував, куди податися випити, щоб відновити сили й набратись мужності для нового раунду боротьби з труднощами й нещастями настрій у нього ще більше підупав. До пивної Марю, його звичного пристановища,— неможливо: адже він зовсім недавно веселився там, аж гай шумів, святкував велику перемогу, і раптом усе урвалось для нього так нещасливо, ні, він не відновить там душевну рівновагу, сьогодні ні, а може, й ніколи.

Куди ж у такому разі? Він безцільно їхав вулицею. більшість пивних самі собою навіюють сум, а якщо ти самотній і нещасний, то й поготів. От хоча б той жахливий прокурений закуток, куди залюбки вчащає Герет... Роджера аж пересмикнуло. Такі звички, очевидно, ведуть своє походження з мазохізму. Саме так: він змарнував усі ці місяці на зграю мазохістів. Він вів далі машину, так і не вирішивши, куди поїхати, аж тут попереду в сутінках забовванів готель «Палас» арена його першої поразки в цьому сезоні поразок, місце, де постійно перебуває Райанон, смердючий притулок похоті, де аж кишить діками шарпами. А чому б і ні? Там принаймні можна буде досхочу поіронізувати з самого себе, тримаючи склянку в безвільній руці й роззираючись по залу, де він уперше побачив Дженні, де познайомився з Беверлі, або, як, безперечно, визначила його зальоти на своєму убогому жаргоні та дівчина, де він до неї «причепився», чатував у вестибюлі, наче акула, сподіваючись, що йому перепаде щось від милостей Райанон.

Ах, Райанон, спокуснице Райанон! Можливо, вона знову запанує в його почуттях, і він змарнує решту свого життя, визираючи нишком з-за рогу, щоб хоч мигцем побачити її’ або видираючись по ринвах, щоб подивитись, як вона купається у ванні. Ах, Райанон, видиво райського блаженства, Цирцеє в колі, окресленому моделлю літачка.

Роджер вправно завернув малолітражку на стоянку для автомашин біля готелю «Палас» і, трохи проїхавши юзом на тонкому шарі мокрого снігу, зупинився. Стримано посміхаючись без будь-якої причини, він уже хотів вийти, як раптом його увагу привернуло таке, що змусило його втягнути ногу назад у машину й лишитись там, пильно вдивляючись крізь розчинені дверцята.

За кілька ярдів від нього стояв довгий чорний дорогий автомобіль. Його бундючно-обтічні обводи аж кричали про те, що це «ролс-ройс» або, можливо, «бентлі». Тієї хвилини’ коли Роджер під’їхав у своїй малолітражці, по готельних’ сходах спустився вниз одягнутий у форму шофер і відчинив задні дверцята машини, від чого під стелею кабіни, відділеної від місця водія, яскраво спалахнуло світло. Слідом за шофером, відставши на кілька кроків, перевальцем ішов закутаний в тепле пальто чоловік в окулярах і чорному фетровому (як здалося Роджеру) капелюсі. Поряд з ним, чемно нахиляючись, ступав Медог з непокритою головою і в плащі.

Вони підійшли до «ролс-ройса» з іншого боку, і їхніх голосів, притишених величезним корпусом автомобіля, Роджер майже не чув. Проте з їхньої розмови до нього долинуло кілька слів: «Бажаю вам усіляких успіхів у цій справі», сказав чоловік у фетровому капелюсі, а Медог відповів «Я пожинатиму плоди двадцять років, ось побачите».

Співрозмовники обмінялися ще кількома фразами, потім потиснули один одному руки, шофер зачинив дверцята і, обійшовши машину, сів за кермо. Роджеру, який безсоромно спостерігав за всім цим, дуже сподобалось, як плавно шофер зрушив з місця блискучу довгу машину, вивів її з стоянки й безшумно, тільки шини зашурхотіли в просоченому водою сніжному місиві, влився в потік вуличного руху. Медог, не помічаючи Роджера, стояв і дивився вслід великій чорній машині, мов людина, яка побачила привид, потім, зчепивши пухкі пальці над головою, почав