Зима у горах - Джон Вейн

перебуваю. Він у друзки розніс мою так старанно вигадану побрехеньку про те, ніби ми з ним їдемо на якусь конференцію. І це подіяло. Він досяг, чого хотів. Мері й Робін почали плакати, потім розхвилювалися ще більше, та так, що дійшли до істерики. І без кінця згадували твоє ім’я — містер Фернівел те і містер Фернівел се, і він їхав з ними в Нантвіч, і був дуже добрий з мамою, і чому тата не було з містером Фернівелом... Здається, Джералд не дуже старався заспокоїти дітей, як і моїх батьків. Він просто домігся того, чого хотів, а тоді зробив дітям суху офіційну заяву. Поставив їх поперед себе на килимок біля каміна й сказав, що візьме економку й найде няню, яка доглядатиме їх, поки він не знайде їм нової мами. Діти зняли несамовитий лемент, а він сів і поїхав геть, покинувши їх у такому стані.

—     Господи! — Роджер зціпив зуби,—Невже він не міг затриматись і заспокоїти їх?

—     Мати каже, що він був «прикро вражений»,— додала Дженні. Вона старанно й гидливо взяла ці слова в лапки,— Наскільки я можу судити, його поймала холодна лють. А які переживання в нього були ще, я не уявляю. Я роками відходила від нього все далі й далі і тепер просто не розумію його. Можливо, мій вчинок був для нього всього-на-всього величезною образою. Адже потерпіло його почуття власної гідності. Я сплутала йому всі плани — він, очевидно, почуває себе так, наче йому перестало коритись і кинуло виклик щось із меблів. А може, я і помиляюсь. Можливо, у нього справді збереглося трохи любові до мене, збереглося десь глибоко під товстою корою байдужості. Може, він ще по-своєму любить мене.

Така любов, якщо вона існує, є тільки продовженням себелюбства,— холодно мовив Роджер.

—     Звідки нам знати? Але я бачу одне: діти все ще поважають його й тягнуться до нього. Я знаю, що вони зараз страждають, і .мене поймає дика, тваринна туга. Я не в силі терпіти все це. Повісивши телефонну трубку, я зрозуміла, що ні на мить не матиму спокою, ні про що інше не думатиму, поки не заспокою їх, поки не зроблю так, щоб їм було добре!

—     їх заспокоїть твоя мати.

Ні, не заспокоїть. Вона зовсім вибита з колії. Для неї все сталося так раптово, а вона старенька і страшенно розгубилася перед такою несподіванкою. А про батька й казати годі: він півроку вирішує, скільки грудок цукру покласти в склянку чаю — одну чи дві. Вони весь час дуже хвилюватимуться й переживатимуть, і від цього діти страждатимуть ще більше. О, вона тепер плакала не ховаючись, в голосі бриніла безнадія,— мої крихітки, мої бідолашні крихітки! —• Ридання заглушили її подальші слова,

—     Гаразд,— сказав Роджер, ладний на все, аби відвернути остаточну катастрофу,—якщо ти вважаєш, що повинна бути з ними, поїдь і привези їх сюди.

—     Сюди? — і в її тоні пролунала безмежна зневага,— В оце помешкання?

—     Ну,— невпевнено повів він далі,— вони могли б трохи потерпіти, поки ми...

—     Ні, вони не можуть терпіти,— відповіла Дженні. Сльози в неї враз перестали котитися з очей, висушені жаром зневаги. Вона заговорила квапливо, пристрасно: — Я була найостаннішою дурепою, коли підкинула їх батькам і приїхала сюди.

—     Ні, не була. Ти тікала від...

—     Я тікала від свого святого обов’язку щодо... ні, тепер уже нема чого згадувати про обов’язки, від свого бажання створити для дітей справжній дім. Надійний, забезпечений дім. Коли вибираєш чоловіка, то мусиш вибирати і його оточення. Для бездітної дівчини це ще годиться. Вона може спати з чоловіком, який їй потрібен, на соломі в хліві. Або в такій норі, як оця каплиця, на тахті, що належить іншій жінці. Створювати дім вона буде пізніше. Але як я можу привезти сюди Мері й Робіна? Де вони спатимуть? Що мені з ними робити цілий день? Ти просто не подумав про це.

—     Ні, я подумав. Я...

—     Я тебе ні в чому не звинувачую,— сказала вона, але подивилася так, ніби звинувачувала, та ще й неабияк.— Ти не розумієш, як я зараз почуваю себе. Хто не мав дітей, той цього не зрозуміє.

—     Джералд має дітей, але, здається, не дуже добре розуміє, як...

—     Джералд, мабуть, збожеволів від горя, так само, як я божеволію від горя зараз,— сказала вона.— Не вплутуй сюди Джералда, ти зовсім не здатний зрозуміти, що він відчуває.

—     Ти без кінця повторюєш, Що я чогось не можу зрозуміти, А чому ти так цього певна? Звідки ти знаєш, що я не мрію про одруження й дітей, не страждаю від того, що не маю їх?.. Звідки ти знаєш, що я розумію, а що — ні? — Роджер уже кричав, втративши самовладання від тривоги й

—     Як ти смієш нав’язувати мені роль людини, яка нічого не розуміє?

—     Не треба сердитись. Я зовсім не хочу тебе образити, але одне достеменно: ти не розумієш.

Роджер безпорадно стояв біля її крісла. Нарешті він сказав:

Гаразд, Дженні. Що я можу для тебе зробити?

—     Не знаю,— відповіла вона,— Гадаю, ні ти, ні я нічого не можемо зробити. Принаймні сьогодні ввечері. А коли розвидниться, я поїду до Нантвіча, заберу дітей і відвезу їх додому.

—     До Джералда?

Вона підвела на нього мертві, порожні, сповнені безнадії очі.

—     А куди ж іще?

Але ж ти не можеш...— він урвав мову. Вона явно могла.

—     Діти спантеличені, Роджере. Вони страждають, а з ними ні батька, ні матері. їх насамперед треба відвезти туди, де я могла б бути біля них, де їх заспокоїть уже сама моя присутність. Як прикро, що доводиться розлучатися з тобою, нам було так гарно вкупі, але бути в такий час далеко від дітей неймовірно боляче. Я просто не можу цього стерпіти, оце й усе.