Зима у горах - Джон Вейн

паперу,— «Я знаю, в мене він е... його номер».— «Якщо ти шукаєш номер телефону містера Джонса,— Айво випростався, його голос перетворився на байдужий голос піщаного поліцейського сержанта,— ми можемо подзвонити йому, коли хочеш».— Айво поперемінно перевтілювався то в тхора, який пітнів і скавучав, то у сповненого олімпійського спокою сержанта, то в юного констебля, який записував свідчення, манірно опускаючи ручку в пляшечку з чорнилом і щоразу, перш ніж умочити перо, рвучким елегантним рухом випростуючи руку, щоб вивільнити долоню й зап’ясток з манжети; то в самого себе, в Гіто, в увесь поліцейський відділок, в сніг за його стінами, в побитий ваговоз, у бурий автобус, покинутий на гірській дорозі. Його жилаве, міцно збите тіло й рухливе обличчя відтворювали всі подробиці вранішньої пригоди. Поступово, дедалі дужче захоплюючись, він перетворювався на одержимого. Проте перед Роджером, який сидів у колі слухачів трохи скраю, ніби навіч в усій своїй оголеності постала огидність того, що відбулося в поліцейському відділку.

Власне, нічого незвичайного чи несподіваного не трапилось. Діку Шарпу, як власнику бурого автобуса, подзвонили з поліції й спитали, чи не бажає він бути присутнім під час

свідчень однієї й другої сторони. Чемний і вже кимось попереджений (бо, безперечно, тим чи іншим шляхом якісь відомості до нього дійшли одразу ж, а якщо й ні, то він, певно, постійно був готовий до того, що подібне завжди може трапитись), Дік Шарп зробив ласку й прибув у відділок. Для себе він уже все вирішив і приклеїв до обличчя, як і годилось, вираз ввічливої непохитності. З картини, яку намалював Айво, виходило, що тільки-но Дік Шарп переступив поріг поліцейського відділка, тхора було приречено. Айво зразу ж перетворився на Діка Шарпа, що входив до відділка, ступив кілька кроків ходою Діка Шарпа, тримався, як Дік Шарп, і вимовляв слова з його інтонаціями: «Він діяв всупереч моїм інструкціям. Я вражений, що таке могло трапитись. Постійний водій автобуса захворів, і я розпорядився не випускати машину на лінію». І тут же Айво перевтілився у тхора. Спочатку несміливі прояви недовір’я, потім обурення й, нарешті, люті й ненависті прорвали запону переляку, як проштрикує голка цупку тканину. «Таж усі знають, що це ви звеліли мені вивести машину на лінію»,— «Хто знає?» — «Як хто? Всі. Всі знають».

«Ви заперечуєте, що дали йому розпорядження вивести автобус на лінію?» — спитав Айво-сержант сухим, немов пісок, голосом.

«Звичайно, заперечую»,— відказав Айво-Дік Шарп, всім тоном відповіді й виразом обличчя показуючи, як його дивує те, що комусь взагалі спало на думку запитати таке.

«Він звелів мені, звелів водити автобус доти, поки повернеться Берт, і обіцяв його платню. Платню Берта»,— захлинаючись проторохкотів Айво-тхір.

«Яку лінію обслуговував цей автобус?» — спитав Айво сержант.

«Його випускали в екстрених випадках,— відповів Айво-Дік Шарп.— Він обслуговував ті ділянки, де ламався регулярний транспорт».

«Ви краще скажіть, хто поламав руку Герету Джонсу, хто перебив йому руку шматком свинцевої труби!» — тонким, але різким голосом Гіто перебив Айво.

«Нагадую вам, що ви будете говорити, коли вас спитають»,— попередив його Айво-сержант, тоді як справжній Гіто, страшенно вдоволений з того, як його зображено, не втримався й прошепотів Роджеру:

—     Ну, сам я сказав не так доладно. Так я сказав би, якби мав таку голову, як в Айво.

—     Попрошу додержувати тиші в залі,— сказав Айво.—

Налийте всім ще по кухлю! — Йому передали його кухоль, налитий по вінця.

Айво-тхір знову попав щулитися, ховати голову в плечі. Його хворобливо-бліде, спітніле від безмежного страху обличчя блищало. З юних літ змушений силою обставин ненавидіти й боятись «фараонів», він опинився тепер у міцних пазурах поліції, а єдина людина, яка могла врятувати його, замість допомоги вирішила остаточно його втопити. Він судомно смикався, очиці-намистинки перебігали з обличчя на обличчя, гарячковий погляд раз у раз звертався до дверей, неначе хлопець ось-ось відчайдушно рвоне на волю.

Двері за спиною в Айво безперервно відчинялись і зачинялись, відвідувачі поступово заповнювали пивну. Проте вистава йшла своїм ходом. Дік Шарп впевнено й вправно самоусувався, тхір ставав дедалі недорікуватішим і жалюгіднішим, Айво і Гіто зникли з оповіді остаточно, сержант і констебль, що весь час підсмикував манжету, й далі незворушно грали свої ролі. Нарешті сержант сказав: «З тобою поки що все, хлопче. Ми тобі повідомимо». Спочатку Айво тхір не повірив власним вухам, йому досі й на думку не спадало, що його можуть випустити звідси на всі чотири вітри, але коли Айво-сержант додав: «Ми дамо тобі знати, коли ти нам будеш потрібний. Десь наприкінці кварталу»,— й показав головою, що той може йти, Айво-тхір, кинувши сповнений ненависті погляд на Айво-Діка Шарпа, швидко задріботів до дверей.

Гучно пролунали сміх і оплески. У всіх полегшало на душі. Жорстокість і огидність сцени в поліцейському відділку, відверта безсоромність, з якою жалюгідну й безпорадну людську істоту зрадила могутня в порівнянні з нею особа, викликана цим в Айво і Гіто відраза, що наклала на їхні обличчя похмурі зморшки і миттю перетворила їх у плакальників над власного долею і над долею всього роду людського,— все це набрало нового забарвлення в яскравому промінні таланту Айво. Маріо реготав і збуджено щось вигукував, Дженні широко посміхалась, і навіть з обличчя Герета зникло напруження. Кухлі було вихилено, посипалися жарти, як на гарній вечірці.

Минуло понад годину. Роджеру здавалося, що він ніколи не бував у такому веселому товаристві. Проблеми залишились, але раптом стало зрозуміло, що їх можна розв’язати: владі Діка Шарпа було завдано нищівного удару. І про це говорили відверто. Ім’я Діка Шарпа раз у раз чулось в численних розмовах, що точилися по всій пивній.

Врешті Роджер, стомившись від бурхливих проявів" веселощів, купив два м’ясних пироги й відшукав для себе й Дженні затишний куточок. У них ще й ріски в роті не було від того неймовірно далекого ранку, коли по них заїхав ваговоз і ще в темряві їх покликав Айво. Роджер зручно посадив її — з пирогом і кухлем свіжого пива,— і вони почали їсти. І майже відразу відчув: щось трапилось, над Дженні ніби нависла хмара. Вона відкусила трохи пирога, насупилась, відсунула тарілку й поринула