Вальс на прощання - Мілан Кундера

4

Нелегко знайти слова, щоб охарактеризувати Якубове ставлення до Ольги. То була донька його друга, якого стратили, коли їй було сім років. Якуб вирішив узяти її під свою опіку. Дітей він не мав, і його приваблювало це батьківство без особливих зобов’язань. Жартома він прозивав Ольгу своєю вихованкою.

Вони сиділи в Ольжиній кімнаті. Дівчина ввімкнула електроплитку, поставила на неї кварту з водою, і Якуб зрозумів, що не зможе розповісти їй про мету свого візиту. Він не зважувався сказати, що приїхав попрощатися, боявся, що та новина прозвучить надто вже патетично, і поміж ними запанує атмосфера сентиментальності, яку він вважав недоречною. Давненько вже підозрював, що вона потайці закохана в нього.

Ольга дістала дві чашки з шафи, насипала туди меленої кави і налляла окропу. Якуб укинув грудочку цукру і колотив, аж ось Ольга запитала:

— Скажи мені, Якобе, якою людиною насправді був мій батько?

— Навіщо тобі?

— Йому справді нічого було закинути?

— Що ти оце вигадала! — здивувався Якоб. Ольжиного батька нещодавно офіційно реабілітували і заявили, що його стратили дарма, що він не винен. Цього ніхто не ставив під сумнів.

— Не це я хотіла сказати, — мовила Ольга. — А зовсім навпаки.

— Я тебе не розумію, — сказав Якоб.

— Я оце думаю, чи не поводився він з іншими людьми так, як учинили з ним. Адже немає жодної різниці поміж ним і тими, що послали його на шибеницю. У них була та сама віра, вони були так само фанатичні. Вони були певні, що будь-яке відхилення в поглядах смертельно небезпечне для революції, і були підозріливі. Вони послали його на смерть в ім’я святих ідей, в які вірив і він. То чом би і йому не поводитися з іншими так само, як поводилися з ним?

— Час спливає дуже швидко, і минуле стає дедалі дужче незрозуміле. Що ти знаєш про свого батька, крім кількох листів, кількох газетних сторінок, які тобі милостиво повернули, і кількох спогадів його друзів?

Та Ольга не здавалася.

— Чому ти не хочеш відповідати? Я поставила тобі чітке запитання. Був мій батько такий, як ті, що послали його на смерть?

— Може, й був, — стенувши плечима, відказав Якуб.

— То хіба не міг і він чинити так само жорстоко?

— Теоретично, — дуже помалу відказав Якуб, — теоретично, він міг би робити з людьми те саме, що і з ним укоїли. Немає на цім світі людини, яка з відносно легким серцем не послала б на смерть свого ближнього. Принаймні я жодної такої не зустрічав. Якщо люди в цьому сенсі зміняться, то втратять одну із засадничих своїх рис. То вже будуть не люди, а якісь інші створіння.

— Ох, як же ви мені подобаєтеся! — вигукнула Ольга, наче звертаючись до багатьох таких, як Якуб. — Ви робите убивць із усіх людей, і в такий спосіб ваші злочини є лише невід’ємною ознакою людського роду.

— Більшість людей живе в ідилічному колі поміж домівкою й роботою, — сказав Якуб. — Вони живуть у мирному просторі поза добром і злом. Вони щиро дивуються з людини, яка вбиває. Та досить їм вийти з цього мирного простору, і вони теж стають убивцями й самі не знають чому. Існують випробування і спокуси, які дуже рідко трапляються в історії. І ніхто не може опиратися їм. Та про це марно говорити. Для тебе важливо не те, що теоретично здатен був учинити твій батько, бо так чи так це неможливо довести. Єдине, що має тебе цікавити, це те, що він зробив або не зробив. І з цього погляду сумління його чисте.

— Ти цілком цього певен?

— Звісно. Ніхто не знає цього ліпше, ніж я.

— Я рада чути таке від тебе, — сказала Ольга. — Адже я невипадково поставила тобі це запитання. Я вже давненько отримую анонімні листи. Мені пишуть, що дарма я корчу з себе доньку невинного мученика, бо мій батько, перш ніж його стратили, запроторив до в’язниці багатьох невинних людей, які винні були тільки в тому, що мали не таку концепцію світу, як він.

— Дурня якась, — мовив Якуб.

— У тих листах мені змальовували його як запеклого фанатика і вкрай жорстоку людину. Листи ті були анонімні й злі, проте не примітивні. Написані вони були без перебільшення, точно і конкретно, тож я їм майже повірила.

— Що ж, це помста, — сказав Якуб. — Розкажу тобі про один випадок. Коли твого батька посадили, у в’язницях було повнісінько людей, яких запроторила туди революція під час першої хвилі терору. В’язні впізнали в ньому одного з комуністичних вождів і за першої ж нагоди кинулися на нього й так побили, що він знепритомнів. Наглядачі дивилися на те і зловтішно посміхалися.

— Знаю, — сказала Ольга, і Якуб збагнув, що допіру розповів їй про випадок, який вона чула вже не раз. Він уже давно пообіцяв собі, що не зводитиме річ про це, та не зумів дотриматися своєї обіцянки. Люди, постраждалі в автомобільній пригоді, марно намагаються забути про неї.

— Знаю, — повторила Ольга, — та це не дивує мене. Тих людей запроторили до в’язниці без суду і слідства, часом і без жодних підстав. Аж ось вони бачать перед собою одного з тих, кого вважали винним за їхнє ув’язнення!

— Відколи твій батько вбрав тюремний одяг, він став такий, як і решта ув’язнених. Не було ніякого сенсу чинити йому зло, тим паче на очах у наглядачів, які тішилися цим. Це була підла помста. Найбільша підлість — це топтати беззахисного. І ці листи, що ти їх отримуєш, плід тієї ж таки помсти, що, як бачу, дужча, ніж час.

— Таж, Якубе, у тих в’язницях були десятки тисяч людей! І тисячі не повернулися звідти! І жодного винуватця не покарано! Це бажання помститися насправді просто незадоволене прагнення справедливості!

— Помста дочці за батька не має нічого спільного зі справедливістю. От згадай, що через батька ти втратила рідну домівку, мусила покинути місто, де мешкала, не мала змоги навчатися. Через мертвого батька, якого ти навіть майже не пам’ятаєш! І що, за цього батька тебе тепер повинні переслідувати? Хочу поділитися з тобою найсумнішим відкриттям у моєму житті: переслідувані були не кращі за тих, хто їх переслідував. Ти вбачаєш у цьому міркуванні намагання ухилитися од відповідальності, переклавши її на плечі Творця, який, мовляв, зробив людину такою, яка вона є. І, може,