Дев’яносто третій рік - Віктор Гюго
Бурі так і не було. Але була, як передбачав лоцман, хвиля. Море, що котилося під дужим вітром і по нерівному дну, вирувало шалено.
Море ніколи не виказує відразу своїх намірів. Морська безодня здатна на все, навіть на каверзи. Можна подумати, що море веде свою хитромудру політику. Воно наступає і відступає, воно пропонує і зрікається, ніби готує шквал, і потім втішає, обіцяє безодню і не додержує обіцянки, загрожує з півночі і завдає ударів з півдня. Цілу ніч корвет «Клеймор» був у тумані і боявся шторму. Море не справдило його сподіванок, але зробило страшніше. Воно намічало бурю, а дало риф. Це теж була, в іншій тільки формі, проте катастрофа.
І на додачу до згубних бурунів виникла загроза смертельного бою. Один ворог доповнював другого.
Ла В’євіль вигукнув з своїм звичайним безтурботним сміхом:
— Катастрофа тут, бій там. З обох боків капут.
VIII. 9-380
Корвет був уже не кораблем, а тільки нікчемним уламком його.
У блідому розсіяному світлі, в чорноті хмар, в неясній мінливості горизонту, в таємничому гулі морських хвиль була якась похоронна урочистість. Усе мовчало; тільки зловісно завивав вітер. Катастрофа велично підіймалася з безодні. Вона схожа була більше на привид, ніж на борця. Ніщо не рухалося на скелях, ніщо не рухалося на кораблях. Це була якась незнана всеосяжна тиша. Чи було в цьому щось реальне? Здавалося, над морем пропливає марево. В легендах говориться про такі видіння; корабель був ніби між демоном-рифом і привидом-флотилією.
Граф Буабертло півголосом дав розпорядження Ла В’євілеві, і той спустився до батареї, а сам капітан узяв свою підзорну трубу і пішов на корму, де став поряд з лоцманом.
Гакуаль пильнував одного: тримати корабель прямо проти хвилі, бо якби його вдарило збоку вітром і валом, він би неодмінно перекинувся.
— Де ми, лоцмане? — спитав капітан.
— Біля Менк’є.
— З якого боку?
— З поганого.
— Яке дно?
— Суцільний камінь.
— Можна зашпрингуватися?
— Померти завжди можна, — відказав лоцман.
Капітан спрямував свою трубу на захід і оглянув Менк’є. Потім він обернувся на схід і став розглядати паруси, що виднілися вдалині.
Лоцман продовжував, немов розмовляючи сам з собою.
— Це Менк’є. Тут спочивають чайки, летячи з Голландії, і великі чорнокрилі поморники.
Тимчасом капітан перелічив паруси.
Кораблів було таки вісім. Вони стояли в бойовому порядку, їх силуети виступали над водою. В центрі виразно можна було розрізнити високий корпус трипалубного судна.
Капітан спитав лоцмана:
— Знаєте ви ці кораблі?
— Звичайно! — відповів Гакуаль.
— Що це?
— Ескадра.
— Французька?
— Чортова.
Запала мовчанка. Потім капітан знову спитав:
— Тут уся крейсерська ескадра?
— Ні, не вся.
Дійсно, 2 квітня Валазе заявив у Конвенті, що в Ла-Манші крейсирує десять фрегатів і шість лінійних кораблів. Капітан тільки тепер це пригадав.
— Справді, — сказав він, — в ескадрі шістнадцять суден. А тут тільки вісім.
— Решта блукає там уздовж берега і шпіонить.
Капітан, увесь час дивлячись у підзорну трубу, пробурчав:
— Трипалубний корабель, два фрегати першого рангу, п’ять другого рангу.
— Але я теж, — буркнув Гакуаль, — шпіонив за ними.
— Добрі кораблі, — сказав капітан. — Я сам командував такими.
— Я, — сказав Гакуаль, — бачив їх зблизька. Не помилюсь, де який. Я маю їхні ознаки в голові.
Капітан передав підзорну трубу лоцманові.
— Погляньте, лоцмане, чи впізнаєте високобортний корабель?
— Так, капітане, це «Золотий Берег».
— Вони його перехрестили, — сказав капітан. — Раніше він звався «Бургундські Штати». Нове судно. Сто двадцять вісім гармат.
Він вийняв з кишені записну книжку й олівець і написав цифру 128.
Він продовжував:
— Лоцмане, а яке то судно перше ліворуч від нього?
— «Досвідчений».
— Фрегат першого рангу. П’ятдесят дві гармати. Два місяці тому він озброювався в Бресті.
Капітан записав у книжці цифру 52.
— Лоцмане, — знову спитав він, — а другий корабель зліва?
— «Дріада».
— Фрегат першого рангу. Сорок вісімнадцятифунтових гармат. Він побував у Індії. В нього добра воєнна історія.
І під цифрою 52 він написав цифру 40. Потім підвів голову:
— А тепер праворуч.
— Там усе фрегати другого рангу. Усього п’ять.
— Який найближчий до трипалубного?
— «Рішучий».
— Тридцять дві вісімнадцятифунтові гармати. А другий?
— «Рішмон».
— Такої ж сили. Далі?
— «Атеїст».
— Дивна назва для морського корабля. Далі?
— «Каліпсо».
— Далі?
— «Ловець».
— П’ять фрегатів по тридцять дві гармати кожен.
Капітан підписав під першими числами — 160.
— Ви їх добре розпізнаєте, лоцмане!
— А ви, пане капітане, добре їх знаєте, — відповів Гакуаль. — Впізнавати добре, а знати — краще.
Капітан дивився в свою книжку і лічив, вимовляючи крізь зуби:
— Сто двадцять вісім, п’ятдесят два, сорок, сто шістдесят.
В цей момент Ла В’євіль з’явився на палубі.
— Шевальє, — крикнув йому Буабертло, — проти нас триста вісімдесят гармат.
— Ну, що ж! — сказав Ла В’євіль.
— Ви тільки що оглядали батарею, Ла В’євіль. Скільки, врешті, ми маємо гармат, спроможних стріляти?
— Дев’ять.
— Ну, що ж! — сказав і Буабертло.
Він узяв підзорну трубу з рук лоцмана і розглядав горизонт.
Вісім кораблів, мовчазні й чорні, здавалися нерухомими, але щомиті більшали.
Вони непримітно наближалися.
— Капітане, от мій рапорт, — сказав Ла В’євіль. — Я не довіряв цьому «Клейморові». Завжди неприємно, коли тебе саджають на корабель, який тебе не знає і не любить. Англійський корабель зрадливий для французів. Клята каронада це довела. Я оглянув усе. Якорі добрі. Не з раковистого заліза, а з добре звареного. Кільця якорів міцні. Канати чудові, легко розмотуються і мають відповідну довжину — сто двадцять сажнів. Сила снарядів. Шість канонірів убито. По сто шістдесят пострілів на гармату.
— Бо гармат же тільки дев’ять, — пробурчав капітан.
Буабертло знову націлив свою підзорну трубу на обрій. Ескадра повільно наближалася.
Каронади мають ту перевагу, що досить трьох людей, щоб їх обслуговувати. Але вони гірші тим, що стріляють не так далеко і не так влучно, як інші гармати. Отже, ескадру треба було підпустити на віддаль пострілу каронади.
Капітан тихо віддавав накази. Тиша запанувала на кораблі. Сигналу тривоги не давали, але робилося все ніби по цьому сигналу. Корвет був непридатний для боротьби ні з людьми, ні з хвилями. Проте використали все можливе з цих решток військового корабля. Біля бейфутів на шкафуті згромадили всі, які були, запасні канати, на випадок, коли доведеться зміцнювати щогли. Впорядкували пункт для поранених. За тодішнім морським звичаєм заклали борти парусами й канатами, що захищало від куль, але не від ядер. Принесли калібри, хоч і пізно вже було робити калібровку ядер; але ж таких пригод ніхто не сподівався. Кожному матросові дали підсумок і пару пістолетів та
