Дев’яносто третій рік - Віктор Гюго

— Вважаю, — відповів старий.

— То будьте ласкаві дати розпорядження, — сказав Буабертло.

— Це ви повинні давати. Ви капітан.

— Але ви генерал, — відповів Буабертло.

Старий поглянув на каноніра і сказав:

— Підійди.

Канонір зробив крок.

Старий повернувся до графа дю-Буабертло, зняв з грудей капітана орден святого Людовіка і причепив до куртки каноніра.

— Ура! — закричали матроси.

Солдати морської піхоти взяли на караул.

А старий пасажир, показуючи пальцем на сяючого каноніра, додав:

— А тепер розстріляйте цього чоловіка.

Вигуки стихли, і всі заціпеніли.

Тоді в мертвій тиші старий підніс голос. Він сказав:

— Через його недбалість корабель опинився під загрозою. Можливо, він загине. Бути в морі — це бути віч-на-віч з ворогом. Корабель у плаванні — це армія, що провадить бій. Буря іноді стихає, але щохвилини може розгулятися. Море — величезна засідка. Кожна провина, вчинена перед лицем ворога, карається смертю. Не буває провин, які можна виправити. Хоробрість має бути нагороджена, а недбалість має бути покарана.

Ці слова падали одне по одному помалу, урочисто, з якоюсь невмолимою розміреністю, ніби удари сокири по стовбуру дерева.

І старий, глянувши на солдатів, додав:

— Виконуйте.

Чоловік у куртці, на якій блищав орден святого Людовіка, похилив голову.

Граф Буабертло зробив знак. Два матроси спустилися на нижню палубу і повернулися звідти з гамаком, який мав стати саваном. За ними йшов корабельний священик, що від часу відплиття молився в офіцерській каюті. Сержант виділив з солдатів, які стояли в строю, дванадцять чоловік і поставив їх у дві шеренги по шість. Канонір, не кажучи й слова, став між ними. Священик з розп’яттям у руці підійшов і став біля нього.

— Марш! — скомандував сержант.

Вони повільним кроком рушили на ніс корабля. Два матроси несли слідом за ними саван.

Мертва тиша запала на корветі. Лише вдалині ревів ураган.

Через кілька хвилин у темряві пролунав залп, блиснув вогонь, потім усе стихло і почувся сплеск від падіння в море тіла.

Старий пасажир усе ще замислено стояв, спираючись спиною на грот-щоглу і схрестивши на грудях руки.

Буабертло, вказуючи на нього пальцем лівої руки, тихо мовив Ла В’євілеві:

— Вандея має голову.

VII. ХТО НАПНУВ ПАРУС, ТОЙ КИНУВ ЖЕРЕБ

Але яка доля чекала корвет?

Хмари, які ділу ніч нависали над хвилями, тепер спустились так низько, що зовсім закрили обрій, і все море було наче вкрите покривалом. Куди не кинеш оком — скрізь туман. Таке становище було загрозливе навіть для неушкодженого корабля.

До того ж, море хвилювалося дедалі дужче.

На корветі не гаяли марно часу. Зменшили вагу корабля, викинувши в море все, що тільки можна було прибрати після вчиненого каронадою погрому — підбиті гармати, поламані лафети, відколоті куски внутрішньої обшивки, уламки дерева й заліза. Відкрили гарматні порти і спустили по дошках у море трупи й останки людей, загорнуті в брезенти.

Море ставало дедалі грізнішим. Не те, щоб якось особливо лютувала буря. Навіть, навпаки, здавалося, що ураган, який бушував десь за обрієм, починав стихати, віддаляючись на північ. Але вали все ще були високими, і де було ознакою нерівного дна. Поранений корвет міг загинути від великої хвилі.

Гакуаль у задумі стояв коло руля.

Робити вигляд, що все гаразд, коли справи йдуть погано, — такий звичай капітанів.

Ла В’євіль, який мав таку вдачу, що завжди був веселим під час небезпеки, підійшов до Гакуаля.

— Ну, лоцмане, — сказав він, — шторм осікся. Хотілося йому чхнути, та не вдалося. Тепер ми вискочимо. Буде вітер, та й усе.

Гакуаль серйозно відповів:

— Коли дме вітер, здіймається хвиля.

Сказав без посмішки і без суму, — як справжній моряк. Проте у відповіді чулись тривожні ноти. Корабель, що протікає, під велику хвилю може легко затонути. Гакуаль ніби підкреслив свої слова, злегка наморщивши брови. Можливо, що Ла В’євіль, після катастрофи з гарматою і каноніром, трохи поспішив з своїм майже легковажним жартом. Є речі, які приносять у чистому морі нещастя. Море — таємниця. Ніколи не можна знати, яке воно. З ним завжди треба бути насторожі.

Ла В’євіль відчув, що треба бути серйозним.

— Де ми, лоцмане? — спитав він.

Штурман відповів:

— Ми в руці божій.

Лоцман — хазяїн. Треба не заважати йому в роботі, і часто доводиться дозволяти йому говорити, що він хоче.

А втім, такі люди говорять мало. Ла В’євіль відійшов.

Ла В’євіль запитав лоцмана, а відповів йому обрій.

Густий туман, що стелився над хвилями, розірвався, ї в передранкових сутінках стало видно, як бурхливо вирує темне море.

Небо здавалося покрівлею з хмар, але хмари вже не торкалися моря. На сході з’явилася біла смуга світанку, а на заході блідла друга біла смуга — заходив місяць. Ці дві білі смуги слалися на обрії одна проти одної між темним морем і хмарним небом.

І на фоні цих світлих смуг вирисовувалися чорні силуети, прямі й нерухомі.

На заході, на освітленому місяцем небі, вимальовувались три високі скелі, що височіли, як кельтські дольмени.

На сході, на блідому ранковому обрії, можна було розрізнити вісім парусних кораблів, вишикуваних у грізному порядку.

Три скелі були вершиною рифу, вісім парусів — ескадрою.

Позаду — підводна скеля Менк’є, що мала недобру славу в моряків, спереду — французькі крейсери. На заході — морська пучина, на сході — смертний бій. Корвет мав вибирати між аварією і боєм.

Хіба можна було повертати до рифу, маючи пробитий корпус, попсовану снасть, розхитані щогли? І хіба можна було йти в бій, маючи двадцять ушкоджених гармат з тридцяти і втративши найкращих канонірів?

Тільки починало розвиднятися, ніч іще не скінчилася. Темрява могла ще тривати досить довго, бо хмари, високі, густі й глибокі, нависали над корветам, як міцне склепіння.

Вітер, що розвіяв густий туман унизу, гнав корабель прямо на Менк’є.

Розхитаний і розладнаний корвет майже не слухався руля, він уже не плив, а ніби котився, гнаний хвилями, віддаючись їх волі.

Менк’є — зловісний риф — у ті часи був іще страшніший, ніж тепер. Багато з башт цієї цитаделі, на щастя, вже зрізано безнастанними наскоками моря. Обриси скель змінюються. Хвилі пиляють їх, ніби ножі. У ті часи натрапити на Менк’є означала загинути.

Щодо крейсерів, то це була та сама Канкальська ескадра, яка потім уславилася під командою Дюшена, що його Лекіно назвав «батьком Дюшеном».

Становище було критичне. Корвет під час спричиненого каронадою розгардіяшу непомітно збився з курсу і йшов тепер скоріше на Гранвіль, ніж на Сен-Мало. Якби він і міг маневрувати та розпустити паруси, то все одно поворот