Тягар пристрастей людських - Сомерсет Вільям Моем

— Він повернеться?

— Не думаю, сер. Речі він забрав із собою.

Філіп здивувався, що б це могло означати. Він узяв книжку і почав читати. Це була «Мандрівка до Мекки» Бертона[269], яку він щойно взяв у Вестмінстерській публічній бібліотеці. Кері прочитав сторінку, але нічого не зрозумів, оскільки думками був десь далеко і весь час прислухався, чи не подзвонять у двері. Він не наважувався сподіватися, що Ґріффітс одразу поїхав додому до Камберленда, залишивши Мілдред тут. Незабаром вона забіжить за грошима. Зціпивши зуби, Філіп продовжував читати, відчайдушно намагаючись зосередитися, від цих спроб прочитані речення вкарбовувалися в мозку, але спотворювалися його стражданням. Тепер Філіп від усього серця шкодував, що зробив їм ту жахливу й непристойну пропозицію взяти гроші, але справу вже зроблено, і задкувати йому не хотілося (річ була навіть не в Мілдред). Якась похмура впертість змушувала Кері не відступати від задуманого. Він помітив, що три прочитані сторінки не справили на нього жодного враження, тож повернувся і почав спочатку, аж раптом зауважив, що надруковані слова сплітаються з його думками і жахають, наче заклинання в нічному жахітті. Єдине, що йому залишалося, — піти кудись і не повертатися до опівночі: тоді вони не зможуть поїхати. Філіп уявляв, як вони навідуються щогодини, цікавлячись, чи не з’явився він, і його гріла думка про їхнє розчарування. Він механічно повторив подумки цей план, але хіба ж він міг так вчинити? Нехай приходять і забирають гроші, тоді він принаймні знатиме, як низько може впасти людина. Читати не вдавалося. Слова пливли перед очима. Кері відкинувся на стільці, заплющив очі й, застигнувши від горя, чекав на Мілдред.

Увійшла господиня.

— До вас місіс Міллер, сер.

— Проведіть її сюди.

Філіп зібрав усю свою волю, щоб зустріти дівчину, не видавши своїх почуттів. Йому кортіло впасти на коліна, схопити її за руки й благати залишитися, але Кері знав, що це її не зворушить, вона неодмінно розкаже Ґріффітсу, що він казав і як поводився. Йому стало соромно.

— Ну, як щодо невеличкої подорожі? — весело поцікавився він.

— Ми їдемо. Гаррі чекає на вулиці. Я сказала, що ви не хочете його бачити, тож він вирішив триматися осторонь. Але просив запитати, чи можна забігти на хвилинку, щоб попрощатися.

— Ні, я з ним не бачитимусь, — кинув Філіп.

Мілдред, безсумнівно, не обходило, бачитимуться вони з Ґріффітсом чи ні. Тепер, коли дівчина була тут, Кері хотілося, щоб вона швидше забиралася геть.

— Послухайте, ось ваша п’ятірка. А тепер ідіть.

Дівчина взяла гроші, подякувала і пішла до дверей.

— Коли ви повернетеся? — запитався Кері.

— Ох, у понеділок. Гаррі потрібно їхати додому.

Філіп знав, що слова, які він збирався сказати, принизять його, але потяг і ревнощі перемогли:

— Тоді й побачимося знову, чи не так?

Йому не вдалося приховати благання в своєму голосі.

— Звичайно. Щойно приїду, дам вам знати.

Вони потиснули одне одному руки. Крізь штори він побачив, як Мілдред застрибнула в екіпаж, що чекав під дверима, і той рушив. Філіп кинувся на ліжко й закрив обличчя руками. На очах забриніли сльози, і він розгнівався сам на себе: стиснув кулаки й увесь зіщулився, щоб не заплакати, але не зміг, і затремтів від болючих невтішних ридань.

Урешті-решт, виснажений і присоромлений, Філіп підвівся і вмив обличчя. Він змішав собі міцне віскі з содовою. Від випитого трохи полегшало. На очі йому потрапили квитки до Парижа, що лежали на камінній полиці, і юнак, розлютившись, кинув їх у вогонь. Він знав, що міг повернути їх і отримати гроші, але відчув полегшення, коли вони зникли в полум’ї. Потім Філіп вирушив на пошуки компанії. У клубі було порожньо. Кері відчував, що збожеволіє, якщо не поговорить із кимось, але Лоусон був за кордоном. Він пішов до Гейворда, однак двері відчинила покоївка і повідомила, що той поїхав на вихідні до Брайтона. Пішовши до галереї, Філіп виявив, що вона щойно зачинилася. Він не знав, чим зайнятися, і почувався розгубленим. На думці були лише Мілдред і Гаррі на шляху до Оксфорда: ось вони щасливі сидять одне навпроти одного в потязі. Кері повернувся додому, але помешкання сповнило його жахом — адже він стільки вистраждав у цих кімнатах. Спробував ще почитати Бартонову книжку, та, читаючи, подумки постійно нагадував собі, яким був дурнем. Саме він запропонував їм поїхати кудись, він тиснув на них, і взагалі слід було краще подумати, перш ніж знайомити Мілдред із Гаррі: його власна нестерпна жага розбурхувала бажання в інших. Вони вже, мабуть, дісталися до Оксфорда. Зупиняться в якомусь із пансіонатів на Джон-стрит; сам Філіп ніколи там не бував, але Ґріффітс так часто розповідав про місто, що Кері точно знав, куди вони підуть. А вечерятимуть вони в «Кларендоні»; Ґріффітс мав звичку вечеряти там під час своїх походеньок. Філіп замовив щось поїсти в ресторанчику неподалік від Чарінґ-кросс. Вирішив піти подивитися виставу і пробився на гальорку театру, де показували щось із Оскара Вайльда. Він розмірковував, чи підуть сьогодні ввечері до театру Мілдред і Ґріффітс: треба ж чимось зайняти вечір, а вони обоє такі недоумкуваті, що навряд чи зможуть зацікавити одне одного бесідами. Від думки про їхню недолугість, завдяки якій вони так пасували одне одному, Філіп відчув якесь злостиве задоволення. Виставу він дивився неуважно, намагався розважитися, а в антрактах пив віскі. До алкоголю він не звик і швидко захмелів, але полегшення це йому не принесло. Коли вистава закінчилася, він ще трохи випив. Лягати спати не було сенсу, заснути однаково не вдасться, а перед очима виникатимуть огидні сцени, намальовані нестримною уявою. Філіп намагався не думати про тих двох. Він знав, що забагато випив. Тепер його розривало на шматки від бажання зробити щось гидке: хотілося кинутися в стічну канаву; все його єство прагнуло чогось тваринного, хотілося по-рабському плазувати.

Філіп ішов угору вздовж Пікаділлі, підтягуючи хвору ногу, п’яний як чіп, а серце стискалося від люті й жалю до самого себе. Його зупинила розмальована повія і взяла за руку, але він брутально вилаявся і грубо відштовхнув її. Пройшов ще кілька кроків і зупинився. Ця теж згодиться. Пошкодував, що так негарно повівся з дівчиною і наздогнав її.

— Послухайте… — почав він.

— Йди до дідька, — кинула повія.

Філіп розреготався.

— Я просто хотів поцікавитися, чи не зробите ви мені таку честь і не повечеряєте сьогодні зі мною.

Дівчина зачудовано подивилася на нього й трохи повагалася. Вона бачила, що молодик напідпитку.

— Я