Тягар пристрастей людських - Сомерсет Вільям Моем
— Ви казали, що не змушуватимете мене їхати, якщо я не хочу. А я не хочу.
— Я передумав. Я не дозволю знову себе обдурити. Ви мусите поїхати.
— Філіпе, ви мені дуже подобаєтеся як друг. Але я не можу й подумати про щось більше. Як чоловік ви мені не подобаєтеся. Я не можу, Філіпе.
— Ще тиждень тому ви й самі були не проти.
— Тоді все було інакше.
— Тоді ви ще не познайомилися з Ґріффітсом?
— Ви самі казали, що нічого не вдієш, якщо я закохалася.
Мілдред насупилася й не відводила погляду від тарілки. Філіп зблід від люті. Йому хотілося стиснути кулак і вдарити дівчину в обличчя, він уже навіть фантазував, як вона виглядатиме з синцем під оком.
За сусіднім столиком вечеряли двоє юнаків, років вісімнадцяти, і вони час від часу поглядали на Мілдред. Кері замислився, чи заздрять вони, що він вечеряє з гарненькою дівчиною, можливо, їм кортіло опинитися на його місці. Тишу порушила Мілдред:
— Який сенс у тому, щоб їхати кудись удвох. Я весь час думатиму про нього. Вам буде не надто весело.
— Це мої справи, — кинув Філіп.
Дівчина спантеличено обміркувала його відповідь і зашарілася.
— Але це просто по-свинськи.
— Що саме?
— Я думала, що ви джентльмен у всьому.
— Ви помилялися.
Філіпа розсмішила власна відповідь, і він розреготався.
— Заради Бога, не смійтеся, — вигукнула Мілдред. — Мені страшенно шкода, Філіпе, але я не можу з вами поїхати. Я знаю, що погано ставилася до вас, але серцю не накажеш.
— Ви вже забули, що я зробив для вас усе, коли ви вскочили в халепу? Давав грошей, щоб утримувати вас, поки не народиться дитина, платив за лікаря і за кожну дрібницю. Я заплатив за вашу подорож до Брайтона, плачу за утримання вашої доньки, плачу за ваш одяг і за кожну нитку, яка зараз на вас.
— Якби ви були джентльменом, то не тицяли б мені в лице своїми добрими справами.
— Ох, заради всього святого, замовкніть. Гадаєте, мене хвилює, джентльмен я чи ні? Якби я був джентльменом, то не гаяв би час із такою вульгарною шльондрою. Мені начхати, подобаюся я вам чи ні. Мені набридло, що ви постійно робите з мене дурня. Ви неодмінно поїдете зі мною в Париж, інакше начувайтеся!
Від злості щоки дівчини залилися рум’янцем, а коли вона озвалася, у її голосі з’явилася та простуватість, яку зазвичай дівчина ховала за шляхетною вимовою.
— Ви мені ніколи не подобалися, з першого дня. Самі мені нав’язувалися. Ненавиджу, коли ви мене цілуєте. Я краще подохну з голоду, ніж дозволю вам до себе доторкнутися.
Філіп намагався проковтнути свою вечерю, але горло відмовлялося працювати. Він перекинув склянку й запалив цигарку. Усе тіло тремтіло. Він мовчав. Чекав, поки Мілдред поворухнеться, але вона мовчки застигла і роздивлялася білу скатертину. Якби вони були наодинці, він схопив би її в обійми й поцілував; Філіп уявляв, як відкидається назад її довга біла шия і як він притискається губами до її вуст. Мовчки вони просиділи цілу годину, і Філіп нарешті помітив, що офіціант зацікавлено на них витріщається. Він попросив рахунок.
— Підемо? — поцікавився буденним тоном.
Мілдред не відповіла, але зібрала свою сумочку і рукавички, а потім одягнула пальто.
— Коли ви плануєте знову побачитися з Ґріффітсом?
— Завтра, — байдуже відповіла вона.
— Буде краще, якщо ви обговорите з ним усе.
Дівчина механічно відкрила сумочку, побачила аркуш паперу і витягнула його.
— Це рахунок за сукню, — повагавшись, сказала вона.
— То й що?
— Я обіцяла заплатити за неї до завтра.
— І заплатили?
— Хочете сказати, що не платитимете, попри те, що дозволили мені купити її?
— Саме так.
— Тоді я попрошу Гаррі, — кинула вона, зашарівшись.
— Він залюбки допоможе вам. Гаррі винен мені сім фунтів, а минулого тижня опинився в такій скруті, що заставив свій мікроскоп.
— Навіть не сподівайтеся, що налякаєте мене цим. Я сама можу заробити собі на життя.
— Нічого кращого й вигадати неможливо. Я не дам вам більше ні копійки.
Мілдред подумала про комірне, яке потрібно заплатити в суботу, і про гроші на утримання дитини, але нічого не відповіла. Вони вийшли з ресторану, і на вулиці Філіп поцікавився:
— Зупинити для вас кеб? Я збираюся трохи прогулятися.
— У мене немає грошей. Сьогодні довелося за дещо заплатити.
— Прогулянка вам не зашкодить. Якщо захочете завтра мене побачити, о звичній годині я питиму вдома чай.
Філіп трохи підняв капелюха і почовгав геть. За мить він озирнувся і побачив, що дівчина безпомічно стоїть там, де він її залишив, і дивиться на транспорт, що минає повз неї. Кері повернувся назад і зі сміхом запхав їй у долоню монетку.
— Ось вам два шилінги, щоб дістатися додому.
Перш ніж Мілдред відповіла, Філіп поспіхом пішов геть.
76
Наступного дня, по обіді, Філіп сидів у себе в кімнаті й розмірковував, чи з’явиться Мілдред. Спав він погано, а ранок провів у клубі медичного інституту, читаючи одну за одною газети. Були канікули, і знайомих у Лондоні майже не залишилося, але хлопець знайшов кілька людей, із якими поговорив і пограв у шахи, марнуючи нудні години. Після обіду він почувався втомленим, і голова так розболілася, що довелося повернутися додому й лягти. Філіп спробував почитати роман. Ґріффітса він не бачив. Коли Кері повернувся напередодні, сусіда не було; він чув, як той прийшов пізніше, але не зайшов, за звичкою, подивитися, чи не спить його друг; рано-вранці Ґріффітс знову кудись пішов. Він, безсумнівно, уникав Філіпа. Несподівано хтось легенько постукав у двері. Хлопець підскочив на рівні й відчинив. На порозі нерухомо стояла Мілдред.
— Заходьте, — запросив Філіп.
Він зачинив за дівчиною двері. Вона сіла, але, вагаючись, не починала розмову.
— Дякую, що дали мені вчора два шилінги, — озвалася нарешті.
— Ох, не варто дякувати.
На її обличчі з’явилася ледь помітна усмішка. Своїм виглядом вона нагадувала Філіпові налякане улесливе цуценя, якого побили за неслухняність, а тепер воно хоче помиритися з господарем.
— Я обідала з Гаррі, — повідомила вона.
— Справді?
— Якщо ви досі хочете, щоб я поїхала з вами в суботу, Філіпе, я поїду.
Серце переможно й радісно затанцювало в грудях, але лише на мить. На зміну тріумфу прийшли сумніви.
— Через гроші? — поцікавився він.
— Частково, — просто відповіла Мілдред. — Гаррі нічим не може допомогти. Він не платив тут за житло вже п’ять тижнів, винен сім фунтів вам, і швець вимагає від нього гроші. Він
