У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший - Андрій Хімко

Вечером, як діти прийшли зі школи, вона з Домашкою і з ними до ночі обкладали кукудзинням уже й другу половину хати, що була нешпарованою та мала навіть щілини, які вони сяк-так замазали. Ота друга половина тепер стала для Ганни коморою і дровітнею, бо після ремонту стріхи дідом Павлом не затікала і в ній можна було навіть протопляти у морози, як дід переклав трохи груби. Діти вже спали, а Ганна не могла заснути і від того, що досі не дізналася, де ж її Карпо, таки носячи докір, сказаний їй Дариною і Палазею.

“Що з ним? Де він там? Як із ним? Що його жде, а разом з ним і мене? – верталася вона думками до чоловіка і не знаходила собі ради. – Може, й писав він мені, чи Килина, Пріся або Настя, так де ж ті листи тепер знайдуть нас? – виправдовувала вона чоловіка, його сестер і Килину, шиючи собі дорожню сумку зі шлейками на плечі, таки вирішивши пошукати Карпа, повізши на передачу оту макуху, що приніс Данилко.   

В один погожий, окутаний тихим туманцем світанок Ганна вибралася до Чигирина, лишивши дітей на Домашку та нагляд діда Павла Турика не знати і на який час.

Ні, до Дарини та Гриця Вертепів не заходила по путі, бо чомусь хотіла, щоб вони не знали нічого про її затії. Крім вузлика в руці, мішка з макухою в запліччі, а на ногах отих чириків-постолів валових пополам із вовною та височеньких шкарпетів, на шовковому злинялому шнурочкові під грудьми поряд із мідним нерозлучним хрестиком, вона несла в рідне місто ще й зашиті у клаптик плису на отакому ж шнурочкові материні Паращині реліквії: золотий медальйончик, як дукач, і сережки, які покійниця-мати завжди називала тільки “кульчиками”.

В місті ще лиш розвиднялося, пробуджувалися люди, як вона крадьки постукала до Оксани.

- Ти, Ганко? – стрясливо розридалася господиня на порозі дверей. – Вступай у сінці, - спохопилася, - і даруй нам за той випадок, коли ми поховалися і не відкрили тобі, бо спершу гадали, що то хтось інший, а потім, як ти подоїла Лиску, було нам соромно. Дітиська ще сплять, то зайдемо у другу половину, - повела вона помацки за лікоть у темноті зовицю. – Забрали і в нас коровицю та порося, геть реквізували збіжжя та всю бараболю, - шморгнула вона носом, посадивши на якусь лавку гостю і присівши в напівтемряві поряд. – Лишилися, вважай, ні з чим. Маю, правда, замови на ткання ряден, то тчу і ночами. Слухай-но! – раптом ожвавилася і спохопилася вона. – Не питаю, як жиєте там, бо-м бачила вчора Данилка, то довідалася. А може б я уступила тобі одну замову на ткання? Вчора принесли і просять спіхом зіткати, а платитимуть просом, пенцаковою крупою і олієм. Навіть макух в додаток пообіцяли дати! – аж раділа зовиця нагоді стати в поміч Ганні.

- Взяла б і радо, але тепер не можу, бо вирішила знайти Карпа, хоч би де він був, то дякую тобі. Як вернуся, може тоді.

- Чула-м новину про Карпа від Антося Бондаренка, - зашепотіла господиня по миттєвій мовчанці. – Чи ти мо’ вже щось знаєш про нього?

- Та коли б же і як що узнала, коли живемо там на відлюдді!?

- Попровадили його, сердегу, гейби на якийсь Тобол на сім років примусу відробляти. Антось мені наказував запам’ятати тоту назву і переказати тобі, а де він той Тобол, то не казав. Питала Гершка в торгсині, то казав, що в Сибіру. Антось ще плів мені, що вони послали до тамтого ВУЦВКу в Харків протесту, то вірять, що вернуть Карпа. А всіх тих, що писали оту протесту, то гейби викликали в оте ГЕПу і пудно лякали та грозилися, аж Варвара, як лиш ото вернулася торік зі столиці, їм геть усупереч пішла і написала на них докладну Постишеву і Петровському.

В Ганниних грудях мовби щось раніше відірване тепер впало аж у ноги, онімивши її всю. В голові крутився докір, що лиш раз навідала чоловіка в Черкасах, а в душі тріпалося запитання: “До Антося піти мені чи до Варвари? До Антося чи Варвари?” – хоч досі думала навідати лише Шимона.

- Коли будеш іти до когось, - ніби вирвала із Ганни роздум Оксана, - то роби так, щобись ніхто і ніде не бачив тебе, бо нашкодиш і собі, і їм, - примовкла вона. – У Лесиній хаті тепер розмістилася рада, а під горою спішно будують Райвик. Він, кажуть, і Радою буде – палацом на два поверхи. Камінні брили беруть із Богданового замку ніби.

- Шимон же ще є в місті? – перервала Ганна зовицю, думаючи своє.

- Шимон?.. У місті, машталірує. Де ж йому подітися із отакою кагалою?.. Його також, хоч і жид, оті жидівські заготовачі допитували ніби, як чула-м, лем думаю, що те робиться про людське око, щоб не було наріку, та й по тому, - примовкла вона. – Годилося б пригостити тебе, так нічим, сестро, - намагалася невпоміт кінчити розмову Оксана.

- Спасибі, сестро, і на тому. Маю перепічку і огірка у вузлику. Є трохи гниличок, - почала гостя розв’язувати хустину. – Даси гостинця дівчаткам. Я поїла, як вибиралася в путь, - збрехала накінець.

- Щось у міщаті ото носиш на плечах? – спитала господиня-ятрівка в Ганни, вказуючи в присмерку на запліччя.

- Та ношу, бодай і не знати того, - ухилилася Ганна від правди відмовкою.

- Бережіть себе там, - звелася Оксана із ослінчика, дивлячись на освітлене розвиднем вікно і даючи тим знати прийшлій, що пора іти.

- Подумаю з часом про твою раду з ряднами, - сказала Ганна, прощаючись із зовицею у хвіртці і дивлячись