У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший - Андрій Хімко
- Зруйнували все обійстя ваше, Ганко, а хату перебудували геть, і ганок перенесли в причілок, аж неподібна стала. З дітиськами маємо мороку до плачу, бо не лише садки плюндрують, а й грядку мені бештають. Днем дитяча школа йде, а вечорами – лікнепна. Шкодують люди тут за вами всі, чутки пускають, що й тебе із дітьми вивезли, а воно й добре те, сестро. Шкода ото лише Карпа і нам, і усім, - шептала вона через хвіртку. – Бувай здорова, та заходи лем ранками отак або вечорами, бо ж ті гепівці лютують та нюшкують, як хижці які, щухля б їх узяла, пропасниця!
- Бувай і ти здорова з дітьми, зовичко, - пішла врешті Ганна від двору Оксани. Ішла, як п’яна, повз рідний двір, приспиняючись. Майже новий паркан тепер був у кількох місцях подіравлений, хвіртки не було зовсім, ворота перекошені і напівзакриті. Обливаючись сльозами, дивлячись на подвір’я, в яке всю себе вклала, вона затрималася, вирішуючи, що їй робити.
“Таки, мабуть, до Шимона, щоб дав за медальйончик і сережки щось, бо в торгсині ошельмують, а тоді – в Черкаси і по адресі до Карпа,” – вирішила і направилась вуличкою від свого обійстя.
Шимон із Сарою радо прийняли нежданну гостю. Ойкали і плескали в співчуттях долонями непідробно і щиро. Розпитавши, навіть сніданком погостили та чаєм, вейкаючи при тому, нарікаючи на гепівців, а в душі дивувалися, що Ганну не вивезли з дітьми, і пояснювали те для себе можливим поворотом Карпа додому. Знали вони і про Варвариного листа Постишеву та Петровському на захист Карпа.
- Тяжко сказати, як те складеться, не в шані тепер червоні козаки, хоч гучно про те ніде й не мовиться, на них, як і на боротьбистів, дивляться, як на троцькістів і бундівців, до яких ці жиди-гепівці і мене хотіли пришити. Тепер ніби відкупився від них, а чи надовго, сказати тяжко, бо й ще хавтури захотять, а ми що халаштани-кастрати оті для них, холощіїв.
Нарешті Ганна приступила до самого основного – оповіла про намір знайти і відвідати Карпа, показала загорнутий у плис принос.
- Що скажу тобі, - після змовчі, як уражений, обізвався Шимон. – Вибиратися в зиму на той пошук Карпа – ризик, бо ж холоди та завийниці-завихілі близяться, а ти одягнута не по дорожньому. Ой, вей, знаємо, чого тобі, бідній, те коштує, - обдивлявся він через лупу, перевертаючи в жмені, випороті із плису цінності. – Ще б не знали! – картавив. – Остатнє принесла. Мій равві, як я малим був у нього мішуресом-служкою, казав: ”Найбільша нужда – віддавати останнє”, то і я так скажу, - щось прикидав, замислюючись.
- За золотом тепер ганяються кевееси-каведевці, як хорти за дичиною чи авряки-барани за бабанами-старими вівцями, та й торгсини в анації-скруті за ним, але я попробую продати оце дорогше, бо пам’ятаємо ми від вас добро, - морочився Шимон у задумі, затиснувши принесок у шкарубкій жмені. – Продам та ще й адресу, може, узнаю Карпову. На Тобол, кажеш, поправили його? Це десь, мабуть, дуже далеко, бо й не чув такого.
- Свекор мій, Карпів батько, ніби там за царя відбував кару.
- Розпитаю і може дізнаюсь, - почав він одягати лапсардак і яломок-шапку з повсті із газярем-кутасом зверху. - Жиди кажуть: “Гаман - не свято, трясця - не хвороба”, то і я те скажу: якось воно буде. Ти із Сарою посидь тут, а я схожу попробую, - пішов він із хати.
- Не шляйся там довго! – кинула Сара йому вслід, в’яжучи журабки-шкарпетки із вовни. – До Берка мабуть пішов, у того збіса грошей.
- А він що ж у торгсині робить? – не знала нічого Ганна про Берка.
- В якому торгсині? Родич він Раців, а той тепер дирехтором маслозаводу. Такий крадюка, що камзи-зиску більше має, ніж від торгу, і капурис-смерть не йде до нього, юди.
- А той Рац якийсь кацап, чи хто? – збавляла гостя час питаннями.
- Не кацап, а кацалам. Кирпу задрав аж до неба, крутивусом-залицяльником досі ходить. В нього спасівка-ласівка завжди, хоч би і всюди була петрівка-голодівка, і в латанцях він не ходить. Ти не падай духом, Ганко, воно, може, якось обійдеться ще, то на пости й м’ясниці прийдуть, - шкодувала Сара гостю. – Ми так же надголодь живемо, як бачиш, та ще коня оголони-пліснявки на яснах напали, і їсти не може, - на очах росла в Сариних руках панчоха. – Дуже шкода, що у вас із Карпом отаким ото околесом пішло все на пти, та хіба тільки у вас?! Понавидумувала і ця влада всякої оплаті, а Карпо ж за неї воював, то як те втямити? Деякі жили, як пизи-пемпухи в олії, а де вони тепер? В Шимона з того парх на голові почав рости.
Ганну дивувало вміння Сари вести гутірку, як те називала Оксана, та разом з тим, вона турбувалася тривалою відсутністю Шимона, що таки аж задовго “не знати й де”. Надворі геть виднилося, і їй все меншало терпцю чекати вже в тривозі господаря.
- Його ж урятувала плекатарка-годувальниця від смерти, - повідала Сара Ганні про чоловіка. – Братів, сестер і батьків тоді чорносотенці забили, а його, смоктуна, лишили у плетенці-колисці на згибок. Та годівниця геть йому чужою була, бо приїхала у війну аж із сербів чи що, плачинди всілякі по-їхньому пекла, пряники, коржики, пиріжки та плескачі, а сама була геть плюгава - і подивитися ні на що. Так що побердилося йому вижити при ній, повезло, і виріс він у неї побийпесом-гицелем, кращим за її дітей, і все побіля гарних дівчат та жінок крутився, поки зі мною стрінувся, та ми повабилися одне-одному. Жили б і ми пожитно, коби
