Все королівське військо - Роберт Пенн Уоррен

Я поклав трубку, обернувся і в світлі, що лилося в передпокій з дверей коридора, побачив Анну — вона стояла за кілька кроків од мене, зав’язуючи бантик на другій кісці.

— Мати дзвонила,— пояснив я.— Їде в «Ла-Гранж» разом з Петтонами.— Тоді додав: — Повернеться пізно.

І, вимовивши останні слова, раптом усвідомив, що в домі, крім нас, анікогісінько, що навколо нас темні кімнати, і над нами густа темрява виповнює кімнати другого поверху та горище й в’язким, але невагомим потоком спливає сходами, та й надворі густа темрява. Я дивився в Аннине обличчя, і ніде в будинку не чути було ані звуку. Тільки надворі краплі дощу, вже затихаючи, лопотіли по листю та покрівлі. Серце в мене стріпнулося, і я відчув у всьому тілі приплив крові, так наче десь там підняли заставки.

Я дивився просто в обличчя Анні і знав,— і вона це знала, я був певен,— що настала хвилина, до якої ціле літо нас неухильно несла ота потужна течія. Потім повернувся і повільно рушив через передпокій до сходів. Спершу я не міг розібрати, йде вона за мною чи ні. Тоді зрозумів, що йде. Я піднімався сходами й знав, що вона ступає за мною східці на чотири нижче.

Піднявшись нагору, я не спинився у передпокої і навіть не озирнувся. У непроглядній темряві я рушив до дверей своєї кімнати. Потемки намацав ручку, штовхнув двері і зайшов. У кімнаті було трохи видніше, бо надворі на той час уже, мабуть, проясніло, та й світло з веранди відбивалося від мокрого листя дерев. Не пускаючи ручки дверей, я ступив убік і дав пройти Анні. Вона зайшла, навіть не глянувши на мене. Ступила два-три кроки по кімнаті й зупинилася. Я зачинив двері і рушив до тієї тендітної постаті в білому. Та вона й не обернулася. Я став позад неї, притягнув її за плечі до себе, обхопив обіруч попід груди й припав пересохлими губами до її волосся. Руки її мляво звисали вздовж тіла. Ми стояли так хвилини дві, наче на рекламі, де парочка закоханих милується мальовничим заходом сонця, чи океаном, чи Ніагарським водоспадом. Але ми нічим не милувалися. Ми стояли посеред голої темної кімнати (залізне ліжко, старий комод, простий сосновий столик, валізи, книжки, всяке чоловіче причандалля — я не дав матері перетворити цю кімнату на музей) і дивилися за вікно, на темні верхівки дерев, що раптом захитались під поривами вітру з затоки й заторохтіли від нової хвилі дощу.

Потім Анна звела руки й склала перед себе, так що вони лягли на мої.

— Джеккі…— мовила вона тихо, одначе не пошепки.— Пташино Джеккі, ось я і прийшла.

Атож, вона таки прийшла.

Я почав розстібати в неї на спині гаплички білого плаття. Вона стояла нерухомо, як слухняна дівчинка з кісками. Легка тканина була мокра, липла до тіла, і це дуже заважало мені. Я довго длубався з тими бісовими гапличками. Потім дійшло до пояса. Він, як пригадую, був зав’язаний бантом з лівого боку. Я розв’язав його, він упав на підлогу, а я знов узявся до плаття. Анна стояла, опустивши руки, так терпляче, ніби я був кравець і робив примірку. І не озивалася й словом аж доти, доки я, незграбний і розгублений, не спробував стягти плаття вниз, через ноги.

— Ні,— мовила вона тоді, так само тихо, як і перше,— ні, отак,— і підняла голі руки над головою.

Хоч який я був тоді збуджений, проте помітив, що пальці в неї не розслаблені, як було б природно, а стулені докупи й випростані так, наче вона наготувалася стрибнути у воду й тільки на мить завмерла перед стрибком. Я стягнув плаття через голову й стояв, як дурень, зібгавши його в руках, аж поки додумався покласти на стілець.

Анна й далі стояла, не опускаючи рук, і я здогадався, що в такий самий спосіб треба зняти й спідню сорочку. Отож я й зняв її в такий самий спосіб і з тією ж незграбною нервозною ретельністю обережно поклав на стілець, ніби вона могла розбитися. Анна опустила руки й стояла так само незворушно, поки я докінчував своє діло. Коли я розстібав ліфчик і стягав униз по її нерухомих руках, а потім, ставши біля неї на коліна, спускав зі стегон трусики, всі мої рухи, не знати вже й як, були такі обережні, що я ні разу й пальцем не зачепив її шкіри. Дихав я збуджено, уривчасто, в горлі й грудях у мене наче застряг важкий клубок, але на думку весь час спадали якісь недоладні речі — то я пригадував книжку, що її колись почав був читати, та так і не закінчив; то міркував, чи повернутися мені цієї осені до студентського гуртожитку, чи найняти десь кімнату; то лізла в голову алгебраїчна формула, завчена в школі; то спливла на пам’ять якась місцина — краєчок поля з поламаними приступками перелазу, і я марно силкувався пригадати, де ж я таке бачив. Думки мої знавісніло кидалися з боку в бік і поривалися геть, наче звір, що втрапив лапою в капкан, чи хрущ, припнутий на нитці.

Тим часом як я скоцюрбився біля неї, вже спустивши легенькі батистові трусики до самого низу, вона зняла з однієї ноги черевичка-лодочку,— знаєте, як це роблять дівчата: стуляють пʼяти і виймають ступню з черевичка,— а потім так само і з другої. Я підвівся з колін, став поруч неї, і мене раптом вразило, яка вона мала зростом без високих підборів. Я бачив її босу тисячу разів — у купальнику на пляжі й на плотику. Одначе вразило це мене аж тепер.

Коли я підвівся, вона стояла, все так само опустивши руки вздовж тіла; потім згорнула їх на грудях, скулила плечі, й по них перебіг ледь помітний дрож, і від цього поруху пліч її лопатки із звислими на них кісками раптом видалися мені гострими й крихкими.

Надворі періщив дощ із шаленими поривами вітру. Я помітив і це.

Анна стояла, трохи похиливши голову і, мабуть, побачила або згадала, що на ногах у неї ще лишилися панчохи. Вона стала