Буремні дев'яності - Катаріна Сусанна Прічард

— Це тому, що ви нічого не пили, — сказав він. — Ми з вами тут єдині жалюгідно тверезі люди. Це одна з тих корисних речей, яких я навчився за кордоном: зберігати ясність у голові, коли всі довкола тебе п’яні.

— Гидко дивитись, коли люди забувають про всяку пристойність, — спалахнула Саллі. — Олф забрав Лору додому.

— Бідолаха Олф, — спроквола процідив Фріско. — Він зовсім втратив почуття гумору. Надто серйозно сприймає свої подружні обов’язки. А Лорі не хотілося йти. Вона тут непогано веселилась. Одверто кажучи, люба, ми з Лорою добре ладнаємо.

— Ради бога, облиште хоч Лору, — з благанням у голосі сказала Саллі. — Це вб’є Олфа, якщо…

—…якщо я втечу з Лорою, як колись намагався втекти з вами? Біда в тому, що вона згодиться, але мене щось не тягне тікати з нею.

— Ви просто негідник! — прорвало Саллі. — Безсовісний негідник!

— О, ще б пак! — сказав Фріско, з посмішкою дивлячись їй у вічі. — Через те я й упадаю біля кожної гарненької жінки, якій кортить, щоб я біля неї упадав, хоч і прикидається, ніби це не так.

— Якщо ви гадаєте…— почала Саллі, але Фріско перебив її.

— Ви втілення всіх чеснот, Саллі, — сказав він з жалем. — Я навіть не наважувався танцювати з вами сьогодні. Віднесіть свого сисунця і вийдіть сюди на хвилинку. У мене є добра новина для вас.

Саллі однесла Ларрі до спальні й знову поклала на ліжко.

Коли вона повернулась на веранду, Фріско стояв, прихилившись спиною до поруччя; обличчя в нього було серйозне й похмуре.

— Сьогодні останній день старого року, Саллі, — сказав він. — А для мене — останній день всіх років, прожитих тут, на приїску, якщо ви не зміните свого рішення.

— Ні, не зміню, — сказала Саллі.

— Я так і гадав, — у беззлобно-глузливому тоні Фріско прохопилася різка нотка. — У вас мало пороху. Ви будете нидіти з Моррісом до кінця днів, бо вас лякаю я, лякає моє кохання. Ну що ж, моя люба, я також ставлю на цьому крапку. Візьму собі якусь вродливу кобилу, таку, як Лора чи Бетті Фробішер, наплоджу дітей і стану великим фінансовим ділком. Це зовсім неважко, коли знаєш, куди повернути.

— Атож! — Саллі міцно тримала себе в руках. — Мабуть, просто досить пустити в діло кілька дутих підприємств.

— Дуті підприємства чи телуристі руди — яка вам різниця? — знущально відгукнувся Фріско. — Мені байдуже, як наживати гроші, якщо я не можу мати вас, Саллі.

— Я ненавиджу вас і всіх таких, як ви! — з розпачем вигукнула Саллі. — Вам немає діла до того, що буде з іншими, — тільки б ви мали те, що вам забажається. А я вірила в вас, Фріско. Гадала, що ви не такий, що все це напускне. Я хотіла довести вам, що у мене вистачить пороху… Але тепер не хочу. Я хочу кохати Морріса і бути йому відданою завжди.

Раптом вона заридала й відчула, що Фріско тримає її в обіймах. Його голос мов чарами оповивав її, тамуючи і біль, і гнів. Почуття, що штовхало їх одне до одного, було надто сильне — марно було це заперечувати.

Коли Фріско поцілував її, Саллі відчула непереборне бажання покласти край незлагодам між ними, сліпо віддатися під владу цієї миті. Вона вже не чинила опору хвилям солодкого дурману, що заливали її свідомість.

П’яний регіт примусив її отямитись. У дворі під верандою вона побачила білі плями чиїхось облич. Фріско потяг її в глиб веранди.

Стовпотворіння у бальній залі було в самому розпалі. Наближалася північ. Гості вимагали хазяїна.

— Фріско! Фріско! Фріско! — надсаджувалось одразу кілька голосів. Чиїсь ноги загупали по сходах.

— Де цей сучий син?

— З якоюсь мамзелею на балконі!

— Знайшов час на фіглі-міглі, коли друзі з ним хочуть випити!

— Тягніть сюди старого волоцюгу!

— Вам краще піти до зали, містер де Морфе. — Тім Мак-Суїні стояв біля входу на веранду. — Інакше вони прийдуть сюди.

Фріско неголосно вилаявся.

— Гаразд, Тіме! — гукнув він. — Не пускай їх. Я зараз прийду.

— Почекай мене тут, — прошепотів він до Саллі. — Тепер ти не можеш покинути мене, кохана.

Коли він пішов, Саллі почула хор п’яних голосів, що співали ірландську народну пісню, і шалене гупання безлічі ніг, що вибивали галоп. З рудників долинали пронизливі гудки; по вулицях калатали в гасові бідони, вітаючи народження нового року. Саллі сиділа нерухомо, немов у якомусь забутті, не відчуваючи нічого, крім бурхливого, радісного пориву пристрасті до Фріско. Нараз крізь гармидер у бальній залі пробився ледь чутний жалібний плач дитини. «Та це ж моє!» — з жахом усвіддмила Саллі. Вона прожогом зірвалася з місця; панічний страх охопив її.

Саллі кинулась до кімнати, де залишила Ларрі, схопила його на руки, збігла сходами на задвір’я готелю й вискочила на дорогу.

Простуючи дорогою, залитою тьмяним місячним сяйвом, і міцно пригортаючи до себе дитину, Саллі ледве могла повірити, що лише хвилину тому вона ладна була піддатися фрісковим домаганням. На саму думку про це їй робилося моторошно. Як! Ще не відлучивши від груді Моррісової дитини, стати коханкою іншого? Стид і сором! Та вона б після цього не насмілилась глянути людям у вічі, втратила б усяку повагу до себе!

І все-таки Саллі розуміла, що її врятувала не сила волі, а випадок. Вона ніколи не могла збагнути свого почуття до Фріско й соромилась його. Ніколи навіть не припускала, що це почуття може завести її так далеко, що воно похитне її відданість Моррісу. Та от, виходить, що їй завжди треба бути насторожі, завжди боротися з собою… з собою, а не з Фріско. Він, звичайно, ніколи не подарує їй того, що вона втекла від нього сьогодні.

Але Саллі раділа, що вона не зрадила себе, не збочила з свого життєвого шляху; її доля — це Морріс, діти, турботи про них. Вона сама взяла на себе цей тягар. Хіба вона любить Фріско?