Буремні дев'яності - Катаріна Сусанна Прічард
Фріско збирався влаштувати новорічний бал. Для всіх друзів, незалежно від їх занять та становища в суспільстві, — одне слово, в дусі кращих традицій приїсків, сказав він. Фріско особливо наполягав на тому, щоб усі старожили приїску були присутні на його балу, і Морріс пообіцяв прийти разом з Саллі. Олф та Лора, Робійяри і подружжя Моллой — всі готувались до цього балу, і Марі заходилась перешивати свою та Саллину старі вечірні сукні, оскільки про нові не могло бути й мови. Марі навіть не припускала думки, щоб вони з Саллі могли осоромитись перед фешенебельними Фрісковими друзями, яких там, певне, буде немало.
Коли Саллі й Марі, обігнувши ріг нового імпозантного приміщення готелю «Палас», вийшли на вулицю Хеннан, біля під’їзду готелю зупинилась елегантна коляска і з неї випурхнула молода жінка. Вражені сліпучим видивом ніжно-блакитних мереживних газових спідниць та блакитного страусового пера, що тріпотливо спадало з малесенького блакитного капелюшка, Саллі й Марі мимовільно зупинились, а в Марі вихопився здивований вигук. Гарненьке личко, що визирало з прозорого серпанку, заусміхалось, і небесне видіння з щебетанням кинулось назустріч подругам:
— Та це ж ви, дорога мадам Робійяр! І ви, місіс Гауг! Ах, я така рада. Це я, Лілі! Пригадуєте мене? Ну от! Тільки тепер я мадам Малон, і в мене такий великий, товстий чоловік — товстий, мов кабан, але дуже багатий і добрий. Ma foi, це просто диво дивне, як усе трапилось! Ми щойно приїхали сюди — купувати золоті рудники. Яка пекельна спека! Я вже зовсім забула, що тут, на приїсках, так смалить. Ходімте до мене, вип’ємо чогось такого. Ну, прошу, і я розповім вам, як я зробилася мадам Поль Малон!
Неможливо було встояти проти такого бурхливого виявлення радості, що налетіло на них, мов циклон. Марі та Саллі навіть нестямились, як уже піднімалися сходами слідом за жмутом блакитних хвилястих спідниць та тріпотливим блакитним пером і за мить опинилися в будуарі Лілі, у відведених їй в готелі апартаментах. Лілі кинулася в крісло, продовжуючи весело щебетати, але враз підхопилась, згадавши, що забула замовити шампанське, й вискочила в коридор гукнути офіціанта Чарлі.
Звичайно, в цьому новому, ультрасучасному готелі були дзвінки, і Лілі поперемінне то дзвонила, то гукала, аж поки старий офіціант у брудній білій сорочці, випущеній поверх досить-таки засмальцьованих чорних фрачних штанів, з’явився в номері з пляшкою шампанського та кількома бокалами. З усього було видно, що він уже не раз і не двічі заспокоював спрагу — що можна було цілком пробачити в такий спекотний день, — і, відкорковуючи пляшку, половину вина вилив на підлогу.
Лілі наказала принести ще пляшку, й офіціант пішов, бурмочучи собі під ніс щось про круті сходи. Лілі скинула капелюшка, випила за здоров’я гостей і враз почала переповідати їм свої пригоди, починаючи від того дня, коли вона поїхала з приїсків разом з Фріско. Вона зверталася до Саллі та Марі, як до своїх давніх подруг, яким, безумовно, кортить знати все до найменших дрібниць.
Саллі й Марі не залишалось нічого іншого, як тільки подеколи зчудовано ойкати та бурмотіти щось невиразне, бо Лілі цокотіла без угаву, не даючи їм навіть розтулити рота.
— Ні, ні! — мелодраматично вигукувала вона. — Я не поїхала в Париж з Фріско, як усі тут гадають. Це правда, він домовився з мадам, щоб вона мене відпустила, і ми виїхалн з приїсків разом. Але потім, у Перті, ми страшенно посварились, і Фріско повіявся кудись на своєму коханому паруснику. А я не захотіла подорожувати у цьому брудному старезному кориті й узяла собі квиток на поштовий пароплав. Ну, зрозуміло, Фріско виписав мені чек, тільки зовсім не такий, якого я сподівалась. Скупердяга цей Фріско! А на пароплаві було дуже весело. Ах, так, я навіть закохалася в помічниника капітана. Він був такий молодесенький, такий гарнеснький — в білому кітелі з золотими ґудзиками! Ой, як я плакала, коли ми прощалися з ним у Марселі!
Саллі неквапливо, маленькими ковтками пила шампанське. Воно було холодне і приємно освіжало. В номері було напівтемно і теж прохолодно; опущені завіси майже не пропускали сонця. Саллі здавалось, ніби вона перенеслася у зовсім інший світ, кудись далеко-далеко і від цієї голої, рудої землі, що пашить пекельним вогнем, і від побілених, просякнутих пилюкою халуп на брудних вулицях приїскового міста, що плавиться під сліпучим промінням сонця, — все це зосталось десь там, за завісами.
В будуарі Лілі стояли великі м’які крісла. Спідниці мадам Малон пахтіли густим ароматом мускусу та троянд. Веселий дзвінкий голосок Лілі вів далі свою нескінченну повість. Лілі розповіла про те, як вона зустріла в Парижі одного свого давнього друга і деякий час жила з ним. Він допоміг їй влаштуватися в кафешантан, де вона співала й танцювала.
На сходах почулися жіночі голоси, шелестіння шовкових та нижніх накрохмалених спідниць, і Белл, Берта та Ніна впурхнули до кімнати. Лілі кинулась до Берти, і та пригорнула її до своїх пишних грудей. Лілі цілувала й стискала в обіймах кожну дівчину по черзі, і всі вони сміялись, цокотіли одна поперед одної та верещали від захвату.
Саллі та Марі дещо збентежились, коли з’явилися гості, але намагались поводитися дружньо й невимушено.
— О, мадам Робійяр! Місіс Гауг! Як приємно знову зустрітися з вами! — радісно звернулась до них Белл. — Та ще в такий день! Ми прийшли привітати Лілі і поздоровити її з великим успіхом.
Лілі вже знову шалено дзвонила й гукала Чарлі. Вона замовила ще шампанського і почала розповідати дівчатам, як зустріла на вулиці мадам Робійяр та місіс Гауг, і яка це була радість для неї, і як вона затягла їх сюди, щоб почастувати бокалом вина та розказати, як вона зробилася мадам Поль Малон і такою респектабельною особою, enfin[20].
— Нам теж, нам теж розкажи, Лілі! — в один голос закричали Белл та Ніна.
І Лілі почала все з початку.
— Та якось увечері,
