Буремні дев'яності - Катаріна Сусанна Прічард

Лілі дзвінко розцілувала їх на прощання. Ні, ні! Вона не хоче бути причиною сімейних чвар. Але нехай вони пообіцяють їй, що найближчими днями заберуть своїх чоловіків та дітей і неодмінно прийдуть пообідати з нею та з Полем. Нарешті Саллі й Марі вирвалися з її обіймів і попрямували до дверей.

Вони розшукали сходи і зійшли вниз, тримаючись одна за одну; проходячи через вестибюль, вони намагалися ступати якомога впевненіше і не дивилися на боки, боячись зустріти когось із знайомих.

Опинившись на залитій сонцем вулиці, подруги попрямували додому — не зовсім твердою ходою, але поважно і гордо. І тільки відійшовши на безпечну відстань від останніх крамничок околиці та переконавшись, що довкола вже не видно перехожих, вони почали сміятися зі свого сп’яніння та обговорювати пережиту ними досить ризиковану пригоду.

— Oh la la! — вигукнула Марі. — Життя не таке вже й сіре на наших приїсках. Як ти гадаєш, Саллі? Правду каже містер де Морфе: «Тут все може трапитись». І ось ми з тобою потрапили на ранкову виставу в кафешантан!

Той, хто побував на новорічному балу у Фріско, той запам’ятав цей бал на все життя. Колись, на зорі існування приїсків, вхід на такі новорічні зборища був відкритий для кожного, гулянки проходили бурхливо, весело й безтурботно. Всі забобони та умовності забувалися на цих бенкетах, і рудокопи та старателі, крамарі та трактирники, їхні дружини та дочки, офіціантки з численних барів і навіть власники рудників та заїжджі багатії веселилися в спільному гурті. Самий дух приїсків у ті часи був такий, що руйнував будь-які соціальні перегородки, казали люди.

Чи не тому, що рудокопи й старателі самі тоді творили і пильнували приїскового закону — неписаного закону, якому підлягав кожен у цих розкиданих по диких нетрях таборах золотошукачів, відрізаних від усього світу? І багаті іноземці, і промислові магнати, і родовиті аристократи, яких закинула сюди жадоба золота, знали це; знали, що вони цілком і повністю залежать від доброї волі робітників та старателів. Вони охоче браталися з цими людьми, що вміли прокладати собі шлях серед безкрайого моря сірих чагарників; з людьми, що вміли знаходити золото в надрах червоних горбів та серед голих стрімчаків, за сотні миль від людської оселі.

Золото було богом, якому поклонялися всі. Якщо людина знаходила золото, їй прощалися й грубі манери, і плебейське походження. Простий старатель сьогодні, він завтра міг стати багатієм з тисячами фунтів стерлінгів у кишені, міг розкидатися грішми, міг лити шампанське, як воду… А втім, ні, тільки не як воду: вода була дорожча за золото в цій країні, де люди мерли як мухи в посушливу пору. Отож на різдво та Новий рік рудокопи й золотопромисловці, старателі, що відкривали золото, і підприємці, що перекуповували плоди їхньої праці, збиралися разом і бенкетували за спільним столом.

Але часи змінились. Золотопромисловці тепер розпоряджалися всім і всіма; вони диктували свої умови рудокопам і старателям. Розбіжність інтересів дедалі глибше розмежовувала та відштовхувала ці дві групи. Це було помітно і на балу у Фріско, поки шампанське, пиво та віскі, на яке не поскупився господар, не зробили своєї справи і все не перемішалося в загальній веселій гульні, як здавна велося на приїсках у новорічні ночі.

Спочатку все було тихо і добропристойно. Велику залу ресторану в готелі «Західна зірка», де жив Фріско, звільнили під танці; підлогу до блиску натерли воском. Фріско найняв духовий оркестр; на стойку в барі поставили бочки з вином. Дружини рудокопів та старателів сиділи на лавах, розставлених попід стінами; деякі з них тримали на руках немовлят, більшенькі діти горнулись до материних колін. Чоловіки, підчепурившись заради свята, у кращих своїх костюмах, юрмились неподалік.

Найповажніші гості, а також управляючі рудниками та їхні дружини скупчились у протилежному кінці танцювального залу. Білосніжна, пишна, акуратно розчесана борода Енгори Девіса одразу впадала у вічі. Педді Кеван, що убрався у новенький костюм з магазину готового одягу та напомадив свою руду чуприну, крутився біля них. Це був перший вихід Педді Кевана у світ, і всі потішалися з того, як швидко він втулився до товариства отців приїску й міста.

Фріско хоче показати, думали його давні товариші, що хоч він і залетів високо і йому тепер друг і сват кожен золотопромисловець та комерсант, все-таки він не повернувся до них плечима. Містер де Морфе, думали нові Фріскові друзі, хоче показати нам, що він у найкращих стосунках з усіма.

Ці нові його друзі прийшли на бал у фраках та крохмальній білизні, а дружини управляючих — у вечірніх туалетах. Деякі з них уже перебралися в бунгало, які вони спорудили собі поблизу рудників. Місіс Доусет, пишнотіла блондинка з розкішними плечима, що молочно біліли над корсажем з лілового атласу, — була дуже збуджена. Чоловіки не раз говорили, що вони ладні піти на край світу, аби лиш подивитись на плечі місіс Доусет. І місіс Доусет не ховала своїх плечей. Сукня, в якій вона красувалася у Фріско на балу, мала таке декольте, що ледь не повністю відкривало її важкі білі перса.

З-під поношеного каштанового шовкового плаття місіс Арчі Меллісон, навпаки, було видно лише випнуті ключиці, обтягнуті жовтою шкірою. Місіс Меллісон була висока, худа жінка з кінськими зубами, і сміх її також нагадував кінське іржання: його чути було скрізь, коли вона без угаву балакала то з лордом Персі, то з Чарлі де Розом, то з Доррі Дулеттом, то з мсьє та мадам Малон, то з Фробішером з Північного.

Фробішер привів на бал свою молоду дружину-англійку — кругленьку, золотоволосу, синьооку красуню. Сам Фробішер був здоровенний грубуватий чолов’яга; до приїзду на приїски його подруги він жив вовкулакою у своєму будиночку біля рудника і ходив напівголий, зарослий бородою, схожий на втікача-каторжника. Тепер він бороду поголив і взагалі набрав цивілізованішого вигляду, але дружину ревнував скажено. Він не дозволяв їй залишатися вдома, коли йшов на