Під Савур-могилою - Андрій Хімко

Все навкруг було Сіркові до дріб'язку знайоме, як і тирлище, стрільбище, де інші вже молодики об'їжджали залюбки, з криком і вереском коней, управлялися, але здалося тепер, після Сибіру, якимось іншим, досі не баченим. Молодики на конях, до поясів голі, були подібними до турецьких спагіїв, а вишкільний сотник-учитель біля них, Хвесько Чур, в зеленошликій шапці, накинутій набакир, змахував на турецького сердара.

Вернувшись під вечір у січовшце, Сірко забрів по путі до корчми. Біля неї панувало гульбище: співи, танці, боріння і гра в карти. В одній юрбі він побачив козака — «кармазинника», геть голого й босого, а поряд — купку його закладеного одягу. Камлова шапка з виндилихи на голові, опанча, оксамитові штани-шаровари, хозові поршні-чоботи, дорогий шабельтас із двома пістолями, інкрустована шабля, що лежали в купі, та кілька синьо-багрових рубців на тілі гравця говорили Сіркові, який сів на скамницю випити гальбу пива, що перед ним бувалий козак і що йому вкрай не поталанило, зате випало нині рідкісне щастя його напарникові, обтіпаному арґатові.

За давнім січовим звичаєм, козак міг програти все й на собі, але не мав права програти шапку. Допивши пиво, Сірко вернувся в свій бурдюг і попросив здивованого джуру:

— Зроби, Назаре, мені побратимську ласку. Як кінчиться біля шинку гра, то захристай моїм одягом отого, що програвся, бо жалоба мене бере за нього. І сорочку та підштаники програв якомусь шельмакові!

— Вчиню тобі ласку,— потяг Назар Оскарко з-під полика короб із отамановим одягом.— Воно ще й на добро тобі буде, бо в тебе того недоношеного стільки набралося,— викладав Назар Сірків одяг на скамницю.— А поршні-чоботи він також програв?

— Лишився лише в шапці з виндилихи.

— То він не якийсь бідак?

— Та мабуть що!

— Ото й добре. Передам йому твоє зайве, але піду гляну, чи не відігрався,— неспіхом похитав джура з бурдюга до шинку.— З Мишастівського куреня він,— вернувшись назад, похвалився Оскарко.— Приодяг його, як має бути.

Ввечері вони допізна грали вдвох у дамки на користь, і Сірко, програвши джурі кілька шелягів, був неймовірно радий і тим, що зодягнув козака, і тим, що не зобидив програшем побратима. На радощах вони навіть проспівали любу Сіркову пісню:

За міхурчатими, як два ока, віконцями Сіркові з бурдюга було видно місячну й зоряну, мов намальовану, ніч!

Нелюта малосніжна зима ще вимітала з небесних закаврашних пазух-захмар'їв убогі рештки снігів, а лівобічні козацькі полки Самойловича, незважаючи на протести ляхів, що вимагали дотримуватись Андрусівської домови, почали переправлятися всією армадою на Правобіччя, спершу в Станках і Ржищеві, а потім і в інших місцях.

На Правобіччі ще з пізньої осені гетьманові Самойловичу вдалося, використовуючи обіцянки-цяцянки, як і ненависть населення до ляхів, орди, турчинів та їх ставленика Дорошенка, наводнити край ворохобниками і повстанцями. Вісім полків Чигиринського гетьмана, під призвідством наказного Григора Гамалії, гетьманових братів Андрія й Григора та інших спішно готувалися до відбиття несподіваного наступу і нетерпляче ждати орду, за якою Дорошенко послав гінців ще по Водохрещі.

Становище правобережного гетьмана ускладнювалося тим, що протягом всієї несніжної зими ординські та турецькі булуки, залишені в Україні при Дорошенковому війську, безперервно людоловили і правили ясири цілими селами і: містами, нищачи осідки, так, що лишалися тільки згарища й попелища. Вони робили наскоки навіть на підпольських русинів у Галичині та Буковині, досягаючи нерідко не лише Подоли, а й Полісся із-за ослаблення у війні Польщі та безсилля Дорошенка перешкодити тому.

Хоч і з запізненням, але відомості про це лихо доходили і до далекого Батурина, на приховану радість гетьмана Самойловнча, як і в Запороги, на печалі й гризоти січовиків, найпаче тих, родини яких були поясирені, а домівки — поруйновані й спалені. Правобіччя стало суцільною руїною й пусткою. На це становище та ще коли чутки стали певністю — вслід за Самойловичевими потугами на Правобіччя вчинив похід зі стрільцями і воєвода Ромодановський,— Січ не могла не реагувати. Адже паплюжилися домова в Андрусові і всі дотеперішні стосунки царя й нового круля, не кажучи вже про стосунки царя з Богданом, котрі завершились Переяславською радою.

Сірко і зі значковими радився, і сам доходив висновку, що Дорошенкові не втримати булави, а об'єднання Правобіччя й Лівобіччя України під одним гетьманом буде кращим виходом із ситуації, що склалася при ослабленні Польщі. Допомогли схилитися й утвердитись в якійсь думці й чутки, які розповсюджували царські підісланці, про те, що над об'єднаною Україною може бути гетьманом не ненависний Січі Самойлович, а хтось інший, навіть Дорошенко. На те й клюнули січовики, а найбільше Сірко, запропонувавши правобічним і лівобічним полісам вчинити на Русаві між Каневом і Корсунем Генеральну раду для виборів нового об'єднаного гетьмана двох сторін, що ніби підтримав і сам цар. Та то була тільки шельмознущальна гра царату, якому було байдуже, хто буде гетьманом під його загарбницькою рукою.

Клюнув на ганебний флірт і гетьман Ханенко, передавши Ромодановському, що й він згоджується, щоб Україна об'єдналась і був обраний один гетьман. Віддаючи йому гетьманські клейноди й регалії, звичайно, не упом'янув, що він має надію стати отим єдиним гетьманом.

Невдовзі Самойловичем були взяті майже без бою Канів, Ржищів, Мошин, Богуслав, Медвин, Стеблів, Кам'яний Брід, Трахтемирів, Станки, Трипілля, Білгородок, Крилів, і не здалися йому лише Чигирин із десятьма